Туристичний вело-похід Вишгород - Гута-Межигірська - Синяк - 2 Липня 2012 - Записник дослідника - Легенди Укаїни

Субота, 03.12.2016, 17:42Вітаю Вас Гість





Записник дослідника

Головна » 2012 » Липень » 2 » Туристичний вело-похід Вишгород - Гута-Межигірська - Синяк
00:11
Туристичний вело-похід Вишгород - Гута-Межигірська - Синяк
Поїздка в Гуту-Межигірську 17.06.12



Я Володимир та Ольга, разом ми виїхали з Вишгорода о 11:00. Розумним рішенням було не брати приступом "Каратську гірку", тому щоб зберегти сили ми просто пішки піднялися на неї та й поїхали в сторону Нових Петрівець.
Я не планував надовго затримуватись в Петрівцях але вивіска "Kiev camp", нагадав мені час коли ми відвідували це місце й бачили, як готують цей кемп для вболівальників Евро 2012.
Що ж побачене не здивувало. На 1000 паркових місць під кемпинги в Петрівцях було лише 40 палаток, близько стільки ж я бачив й іноземців англійців, шведів, а ще пожежну та міліцейську автівку, для охорони гостей України. Звісно ми мимохідь оглянули меморіал Великої Вітчизняної Війни - музей Лютіжського плацдарму. Ще здивувала нас табличка "Russian sauna is the best recreation in Ukraine", а знизу надпис "Русская баня", а ще нижче "CHERNOBYL TOUR"... ех, у організаторів є чим здивувати туристів.



Зробивши невеликий гак через музей та знову виїхавши на шосе. Я знову, а Оля вперше проїздили вишукано збудовані церкви в Нових та Старих Петрівцях, пам'ятники невідомим солдатам, чисельні магазинчики та кіоски. І ось виїхавши з Старих Петрівець в мене з'явилась ідея відпочити на Золотому пляжі та поплавати в Київському морі в Лютіжі, тому ми швиденько заїхали в невеличкий лісок перед Лютіжем де переодягнулись. В очікуванні прохолодної води Київського моря ми швидко доїхали до цілі, а на місці не зволікаючись окунулись в доволі теплу червневу воду. На пляжі ми швидко перекусили й вирушили далі. Тепер нас чекала дорога до Гути.





Майже доїхавши до села, ліворуч від дороги, серед могучих сосен били приховані руїни ДОТу (захисної бетонної споруди часів Великої Вітчизняної Війни), я вирішив завчасно повернути до лісу щоб не прогавити ДОТ, але марно, він знаходився прямо над дорогою й не побачити його можна було лише не звернувши на нього увагу. Біля Доту бабуся з дідом збирали лісову суницю, та побачивши нас вони пішли звідти. Побачене вразило, 2-ух метрові бетонні плити, оковіні залізом були перетворені в руїни, силу того що зруйнувало цю споруду важко уявити.



 Трохи далі по дорозі ми в'їхали в Гуту-Межигірську й в першу чергу відвідали привітне подвір'я місцевого кіоску. Напившись квасу та перепочивши ми рушили далі, оглянути село. 



За кіоском розташувався місцевий пам'ятник невідомому солдату, ще один ДОТ та крута доріжка на пагорб. Саме на цей пагорб ми й вирішили піднятись. Підйом був вартий зусиль, на пагорбі був встановлений православний хрест та чудернацькі дзвони, а вид сягав горизонту й відкривав панораму на села Червоне, Раківка, Синяк, було видно й інші села, й ліси, й поля, й невеличку річку Ірпінь, що огибала чималий ліс, який ми прозвали "Біг Ерном". 





Спуск з пагорба був веселим, по під лісочком, поміж садибами по в'язкому піску який дуже заважав набрати швидкість і мені, і Олі. 
Мабуть саме з цього піску, ще за часів Київської Русі, при Межигірському монастирі, та й при князі Володимир Ясне Сонечко, виготовляли скло. Такі старі "заводи по виготовленню скла" називали гутами, звідси й назва села Гута-Межигірська, бо при Межигірському монастирі. 
Зробивши коло по селу ми повернулися до розвилки, де на північ йшла дорога в село Гута, по якій ми вже проїхались, позаду на схід простягалася дорога на славний Лютіж, на південь доріжка входила в густий ліс, самий західний край "Біг Ерну". 



Спека стояла просто страшенна, тому відвідати Шевелівське джерело було крайнє важливою частиною нашого вело-походу. Доріжка петляла серед високих сосен та могучих дубів і зрештою вивела нас в чиєсь господарство. Господар же мирно дрімав в стареньких Жигулах, в тіні біля сіновалу, під радіо Ера. Ні ми ні його собачки, що побріхували на нас мужика не збудили, тому вирішивши не турбувати людину ми рушили вздовж річки Ірпінь й досить швидко доїхали до заповідного джерела. Вода була чистою, холодною, одним словом - джерельною, будь моя воля пив би таку кожного дня. Тут ми вирішили зробити другий великий привал з обідом. Біля джерела передбачливо були поставлені лавки та столик. Набравшись сил й перебивши спрагу ми рушили далі.



Поля та луга, що лежали вздовж річки Ірпінь не могли так гасити спеку, як добротний ліс, тому під спекотним сонцем без будь-якої тіні ми перейшли міст через Ірпінь й рушили далі. 



Врешті-решт ми в'їхали в село засноване на початку ХХ ст., а саме в 1927 році. Звідки походить назва села я так і не знайшов та можна припустити, що або ж назву дали червоні, тобто радянські сили, що прийшли сюди будувати комунізм, або ж село було названо Червоним через велику кількість макового цвіту, що росте в цих краях. 
В'їзджаючи в село ми вже достатньо згоріли на сонці, що відповідати назві села. Що до самого села то як я й передбачав воно було досить малим й складалося із однієї вулиці. Винятковою особливістю села можна назвати велику кількість журавлиних гнізд, яких тут по одному на 10 дворів. 



Швидко проїхавши Червоне ми рушили до Раківки. І знову я не знайшов чіткого значення походження назви села, але тут здається все й так зрозуміло. Раківка від великої кількості раків, що ловлять селяни в цій частині річки Ірпінь, звідси певно й назва - Раківка.
Між селами Червоне та Раківка нас завзято обігнали два мужика на велосипедах "Україна". Хвацькі хлопці, от тільки вже за 100 метрів від нас у одного із них спав велосипедний ланцюг. Так іноді трапляється з людьми, що полюбляють похизуватися. 
Село Раківка було побільше чим Червоне й виглядало гарно й доглянуто. В центрі села під сонячним промінням золотом блищав бюст Леніна. 



Давно я не бачив такого роду пам'ятників. Звісно в селі був встановлений пам'ятник невідомому солдату, був споруджений місцевий храм. Ще тут були декілька магазинів, на одному з яких була встановлена стара реклама "Стіморола"... Іноді, в так ось моменти, здається, що потрапляєш в минуле. Доїхавши до південного краю села ми вирішили перепочити на зупинці, щільно обмальованій графіті та й просо нецензурною лексикою. Особливо мене розвеселив малюнок двох аудіо колонок з надписом "HIP-HOP". Можу собі уявити суворий раківський реп :)
Набравшись сил та проїхавши село у зворотньому напрямку ми в'їхали в лісок, одразу за яким лежало велике село Синяк, також з кумедною назвою. Інформацію що до походження назви села Синяк мені таки вдалося знайти. За першою версією назва походить від прізвища польського шляхтича Синявського, що володів цими землями у 1897 році. 1897 рік вважають роком заснування села. 

Цікаво, шляхтич Синявський продав село пану Синєльнікову, й знову можна сказати, що назва походить від власника. Та є й інша, історико-краєзнавча версія за якою тут раніше було велике й глибоке озеро, яке звали Сине. Люд селився біля озера, тоді як і в наш час стару частину села називають Старий Синяк. А назва походить від озера, яке за легендою настільки глибоке що не мало юнаків загинуло намагаючись дістатися дна. 

В селі Синяк багато хороших та добрих людей, тут проживає й мати героїня Олександра Василівна Сулейманова, що виховує десятеро дітей.
Село Синяк зустріло нас вишуканою церквою Покрови Божої Матері, що неподалік від центру. 



Після ознайомлення з інформацією про село, нам закортілося відвідати озеро Сине, те що це саме те озеро вказувало на те що воно значно більше й глибше за інші озера. Та спершу невеличка зупинка в центрі села поблизу ларька із зручною лавкою в тіні під якою спав білий собака. 



Попиваючи квас та роздивляючись 2-ух поверхові хрущівки я розмірковував над тим, що деяким селам зовсім трішки не вистачає до статусу міста. Допивши холодного квасу ми таки вирушили до озера Синього й невдовзі прибули на місце. По дорозі я запитав місцеву жительку , "де тут озеро?" вона й підказала, а ще попередила що озеро глибоке та небезпечне. 



Та ми й не планували перевіряти його глибину, ми просто насолоджувались гарним видом в тіні верб й поздоровили один одного з досягненням кінцевої точки нашої мандрівки, а далі лежала дорога назад через Червоне, Гуту, Лютіж, Старі та Нові Петрівці й далі до міста Вишгорода. 

Переглядів: 1740 | Додав: MrDibr | Теги: Раківка, Синяк, Червоне (Вишгородського району), Гута-Межигірська | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Випадкова стаття
[Київська]
Походження назви села Лебедівка
[Київська]
Походження назви села Осещинна
[Історії]
Легенда про каву
Наше опитування
Що вас більше цікавить на сайті?
Всього відповідей: 2386
А у цей час у світ
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Мапа відвідувачів
Internet Map Яндекс.Метрика