Вечорами розливалися в Отузькій долині чарівні трелі дівочих голосів. То співали вони свої прекрасні пісні, повертаючись з виноградних полів. Прямуючи додому, дівчата завжди з острахом озиралися на Кара-Даг — Чорну гору, що нависає над долиною та затуляє блакитне небо. У її надрах жило страшне чудовисько — одноокий велетень-людоїд.
Вдень він спав, але навіть його мирне хропіння було схоже на гуркіт грому, а коли він перевертався, гора тремтіла до самого підніжжя. Пізно ввечері, коли зовсім стемніє, велетень прокидався та вилазив з лігва. Виблискуючи оком, він починав оглушливо ревти, так що луна перекочувалася по Кримських горах.
Жителі села ховалися де могли, а чоловіки відводили до підніжжя Чорної гори бика або пару овець. Прив'язавши худобу на видному місці, вони йшли, а велетень заспокоювався до наступного вечора. Але в місяць весіль людоїд вимагав ще більшої жертви. Навіть десятка овець та биків не було достатньо. Він ревів цілу ніч, і від реву його тремтіли вікна та згасав вогонь у вогнищах. Потім він хапав величезні камені та скидав їх у долину. Скочуючись по схилах гори, вони перетворювалися на лавину, яка знищувала все на своєму шляху.
І тоді налякані люди вибирали одну з наречених та жертвували нею…
Багато років він володарював над Отузькою долиною, але люди терпіли. Ніхто з них не знав, як від нього позбавитися. Але одного разу сильний та сміливий юнак зважився кинути виклик чудовиську. Жителі села сміялися над ним, адже ніхто не вірив, що велетня можна винищити.
Дочекавшись місяця весіль, хлопець виконав свою клятву. Коли сонце зайшло, він попрямував до гори-велетня. Засутеніло, на темно-синьому небі з'явився великий місяць та покрив сріблястою лускою морську гладь. У селищі затихли людські голоси, бекання овець, мукання корів, тут і там спалахували вечірні вогники. Милуючись красою селища, хлопець згадав про свою кохану Ельбіс та заспівав старовинну пісеньку:
Любов — це пташка весни
Прийшла їй пора прилетіти.
Спитав я стару-гречанку,
Як пташку любові мені спіймати?
Гречанка відповіла так:
«Очима ти пташку лови,
Вона на вуста впаде
Та в серце проникне твоє…»
І тоді з ущелини з'явився велетень. Зачарований співом, він попросив юнака принести йому пташку любові і той погодився. Наступного вечора хлопець знову відправився на Кара-Даг, узявши з собою свою суджену.
Побачивши величезного велетня, нажахана Ельбіс зупинилася. Але, поглянувши на свого коханого, подолала страх та відважно зробила крок назустріч небезпеці. Вона звернулася до людоїда та попросила розплющити око поширше, щоб роздивитися пташку. Краса Ельбіс була настільки сліпучою, що велетень від подиву широко розкрив своє єдине око. А дівчина натягнула лук та пустила в око велетня, що світилося, кам'яну отруйну стрілу. Заволав велетень та рвонув було до смільчаків, щоб роздавити їх, але, нічого не бачучи, спіткнувся об камінь та зірвався в свою глибоку нору.
Від гніву велетня гора ворушилася, немов жива: величезні камені та навіть цілі стрімчаки відколювалися від неї та з шумом падали у море. Від його гнівного дихання плавилася земля та стікала зі схилів вогненними потоками крізь тріщини. Цілу ніч стояв над Кара-Дагом безперервний гул, вершина гори вивергала вогонь, дим та попіл. Зловісна чорна хмара затягла небо, блискали блискавки та гримів грім.
А на світанку випав дощ та все ущухло. Коли люди вийшли зі своїх сховищ, то завмерли від здивування. Чорної гори більше не існувало. На її місці піднялися до неба нові стрімчаки та химерної форми скелі, що нагадували диких звірів. Море вже більше не сердилося і ласкаво омивало прямовисні стіни скель, заливало численні бухти та печери і щось радісно бурмотіло.
Джерело http://www.koktebel.ua/ua/land/legen
