Водяна безодня, жар, творення:
Буття і небуття тоді не було —
Повітря не було і неба над ним...
Вода тоді була — глибока безодня?..
Зародок один від сили жару
народився...
Так, фізикові "Рігведа" не здається казкою без глузду. Ця скарбниця священних гімнів була створена на землі України і перенесена племенами давніх індоєвропейців-аріїв (оріїв, орачів.-Ред.) на терен Індії ще у 3—2 тис. до н.е. Там вона успішно прищепилася й збереглася аж до наших днів. Тому і на індійському субконтиненті, й у сучасній Україні досі співають близькі за змістом і мовою магічні обрядові пісні глибоко давнього арійського походження.
Крізь тисячоліття пронесли нащадки давніх аріїв гімни світотворчим началам світобудови: воді та вогню, їх матері (українській Ладі, індійському Вішну), дереву-квітці (іван-та-мар"ї, лотосу) та вогняному птаху (голубові, лебедю-Брахмі), який поринув з дерева у воду моря. Він зродив яйце-писанку, землю, небо і все суще.
Головні світотворчі начала — вода і вогонь, що з'єдналися. Це засвідчують українські обряди коляди, щедрого вечора та Купали. "У карпатських Русинів єсть преданія, що царь-огонь вмісті с царицею-водою світ создали... Славяне признавали єдиного Бога Вседержителя, творца и отца творення, который своєю премудрою всетворною любовью — Ладою — создал первоначальное бытіе. Тое бытіе заключало в себі противуположность мужеской и женской природи: первая выразилась світом, духом, вторая — матерією, водною жидкостью: через гармоническое соединеніе тіх существ образовалось невидимое и видимое" .
У Купальських піснях часто зустрічаємо персоніфікованих воду і вогонь під іменами Марія та Іван. Про те, що це не просто хлопець і дівчина, говорить зміст однієї з магічних пісень:
Коло води-моря ходили дівочки,
Коло Мариночки.
Купала!
Гратиме сонечко На Івана!
Тут пряме ототожнення: море — Мариночка, Іван — сонце. Вогонь і вода, Іванко і Мариночка єднаються. Ось зміст однієї з найпоширеніших балад про вогонь і воду, що стали квіткою: хлопець і дівчина покохалися і побралися. Та коли дізналися, що вони брат і сестра, то перетворилися у квітку іван-та-мар"я. її звуть також братик-і-сестричка, сирітки. Вона цвіте синьо-жовто.
Синій цвіт — то вона (вода). Жовтий цвіт — то він (вогонь):
Та бодай мати пропала,
Сестру з братом вінчала.
***
Ходімо, сестро, ярами —
Розсіємось цвітами
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт.
***
Будуть дівки квіти рвать,
Брата й сестру споминать:
Оце ж тая травиця,
Що брат рідний і сестриця.
Єднання води з вогнем змальовується у багатьох купальських піснях: "Купався Іван, та в воду упав". Результат цього єднання — блакитно-жовта квітка. Або, як тут, — три квітки: блакитні барвінок і васильочок та любисточок, що має світло-жовті квіти:
Та не грай конем та понад морем,
Іване-Івашечку!
Бо як піймаєм, то зарубаєм.
***
Йване, Йвашечку, та не переходь
доріженьки.
Купала на Йвана!
Купався Йван,
Та в воду упав!
Посічу тебе на капустоньку,
Та посію тебе в трьох городцях.
Та вроди. Боже, троє зіллячок:
Перве зіллячко — барвіночок,
Друге зіллячко — любисточок,
Третє зіллячко — васильочок.
Ой як се було на початку світа,
Не було тоді ні неба, ні землі,
Тільки-но було синєє море.
***
Не було нічого, їдна водонька.
На той водоньці їдне деревенько.
На тім деревеньку шовкове гніздо.
А в тім гніздечку три голубоньки.
На дереві — птах, або 2—3 птахи у гніздечку. Згідно з давньоіндійськими уявленнями, возсідаючи на лотосі — уособленні світотворчої сили природи, багатоголовий Брахма, який звався також Калаханса (Лебідь у часі), творив світи. Українські голуби теж "радоньку радять, як світ сновати". Вирішують, що треба пірнути у море.
Три голубочки раду радили:
Як би ми, браття, світ поставили.
***
Та спустімося на дно до моря.
Та дістанемо золотий камінь,
Золотий камінь посіємо ми.
Та нам ся стане ясне небонько...
Світле сонінько, ясен місячик...
Ясна зірниця, дрібні звіздочки.
***
Єден голуб каже: - Я сі пушу в море.
Другий голуб каже.-Винесу пісочку.
Третій голуб каже: - Я єго розсію,
Я єго розсію на штири часточки:
Перша часточка — світаннячко
раннє,
Друга часточка — сонце
праведненьке.
Третя часточка —ясен місяченько,
Четверта часточка — дробен дощик сіє.
Нерідко в українських магічних піснях птах і вогонь ототожнюються (згадаємо жар-птицю). К.Сосенко писав: "Одна колядка співає про три іскри з горючої містичної трійці, які падучи визвали вибух водного елементу і в сполуці з ним дали світотворчу силу". Є колядки такого змісту: горіло дерево, впала горюча трійця, три моря стало. Або: святий Петро запалив іскри з очей — зробив Різдво.
Пірнання вогню (як птаха) у воду — означає поєднання світотворчих начал, початок творення. У інших народів птах-творець також має вогняні відзнаки.
За переказами південноамериканських індійців з групи атабасків на почині світу була лише вода і не було тоді живого єства, крім одного всемогутнього птаха, якого очі—вогні, погляди—блискавки, а крила громом були. Він занурився у воду, і тоді піднеслася земля, а на землі з'явилися за наказом птаха тварини. Наші предки мали багаті космогонічні уявлення і давню традицію поклоніння світотворчим началам, зокрема в образі вогняного птаха. При запровадженні чужої релігії вони сприйняли ті поняття і назви, які здалися їм близькими.
Як зазначав О.О.Потебня, "з нового особливо легко запозичується те, що споріднене з відомим. Таким чином, плідність Біблійних сказань... може пояснюватися не лише тим, що вони самі собою здатні були справити сильне враження, але й тим, що вони застали інші, подібні сказання, почасти місцеві, почасти запозичені з інших джерел" .
Вогняного голуба-творця українці ототожнили з Біблійним Духом Божим. І не без підстав. Дух Божий, згідно з Біблією, зачав Ісуса і злинув на нього над водами Йордану під час хрещення "у тілесному вигляді, як голуб" (Лук. 3,22). До початку творення "Дух Божий носився над водою" (Бут. 1,1) — як птах. Староєврейське дієслово, яке передали словом "носився", прикладається також і до квочки, що висиджує пташенят у кублі. Словосполучення "Дух Божий" (Руах Елохім) походить із давнього семітичного кореня і є спорідненим, зокрема, з арабським "рух", від якого утворилося ім’я величезного птаха Рух (С.Аверинцев).
Так само слова книги Буття "Дух Божий носився над водою" коментував і один з отців Церкви IV віку Василь Кесарійський, який писав так: "Дух зігрівав і оживотворював водне єство, готуючи його до народження живих тварей, подібно до того, як птах висиджує яйця, передаючи їм через це певну живлющу силу" (IV ст.).
Як і український голуб, біблійний Дух Божий, крім "пташиних" атрибутів, мав також "вогняні". Він зійшов на апостолів, мов "язики поділені, немовби вогняні". Про вогонь і воду як атрибути Бога згадується і в іншому місці Біблії: "Ось імення Господнє приходить здалека, язик же його, як жерущий вогонь, його ж дух, як поток заливний" (Книга пророка Ісаї.30.27-28 27-28).
Як бачимо, тлумачення Біблії українцями має космогонічний ґрунт. Між тим у самій Біблії космогонії присвячено всього кілька рядків. У всіх космогонічних піснях та переказах зустрічаємо ВОГОНЬ та ВОДУ, часто під різними поетичними іменами: вогонь—Іван— птах, вода—Марія—море.
Світотворчі начала виступали також і під такими іменами: Леля (Дана) — втілена вода, богиня води та її брат-близнюк Полель — втілений вогонь, бог вогню. У Лелі і Полеля була божественна мати, яка народила основні першопочатки світобудови, була втіленням двох першоджерел всесвіту — води і вогню в єдиній особі, — Лада. Вона зображується з яблуком у руці. За Я. Головацьким: "Яблуко в руці представляло ту же ідею, що яйцо Латоны (в римской мифологіи) или яйце, начало всіх вещей, которое почиталось індійцами".
"Цілком ймовірно, що в первісні часи ім’я богині Лади звучало дещо інакше. В умовах мовної спільності предків слов’ян з індо¬іранськими племенами, коли слова були односкладовими, ім’я Лада звучало, можливо, як Рада (Ра+Да) і означало "Сонце-Вода". Цей висновок підтверджують праці багатьох дослідників. Так, академік І.Г. Підоплічко пише: "У давнину була досить поширена заміна у вимові р на л... Лада і боги-близнюки Леля (Дана) і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті ж дещо видозмінені імена: Латона, Дана і Аполлон".
Культ матері богів Лади за часів християнства поєднався у свідомості людей із культом Діви Марії:
Щедрий вечір всім нам, щаслива година
Породила Діва Предвічного Сина!
Ладо, Ладо, Ладо,
Все на світі радо!
Щедрий вечір на землі!
Це й не дивно: Марія теж мати. Мати Божа. її культ також тісно пов’язаний із квіткою:
Народився з чистої Діви
Мира спаситель, Бог необнятний...
Уже ся то сповнило,
Що у пророка було:
Галузка Аронова зацвіла,
Цвіток з себе пустила
І овоч зродила.
Це переспів того місця з Старого заповіту, де сказано: "І сталося назавтра, і ввійшов Мойсей до скинії заповіту, аж ось зацвіла Ааронова палиця.., і пустила пуп’янки, і зацвіла квіткою, і випустила дозрілі мигдалі". Ааронова палиця розквітла саме у скинії заповіту, з приводу якої "Господь промовляв до Мойсея й до Аарона, говорячи: "... Оце служба Кегатових синів у скинії заповіту: (носити) Святеє Святих... А на золотий жертовник розкладуть блакитну шату". Жовте і блакитне—кольори води і вогню. Тож для українця природно, що там розцвітає квітка. Саме та квітка, з якої вилітає птах, творящий світ.
Про це й співаємо в колядках:
Над Марією рожа процвіла,
А з тої рожі вилетів пташок.
Не є то пташок, то Божая сила,
Що по всьому світі
Людей розмножила….
***
Над Марією рожа процвітає
А з рожі та велетів птах,
Та полетів птах понад небеса,
Усі небеса розтворилися,
Усі святі поклонилися.
А це ж не птах, це син божий,
Це син божий людей намножив.
Отже, з Діви-Марії виростає квітка рожа, а з неї вилітає птах — Дух Святий, який народжує всесвіт. Символом зародку всесвіту є українська весняна писанка. Тому вона містить стилізовані зображення світового дерева, богині-праматері, птахів тощо.
Усе це дуже нагадує "індійського" Вішну, з пупка якого (в цій області згідно з "Аюрведою" знаходяться стихії вогню і води) виростає лотос. В лотосі й сидить Брахма-лебідь. Він творить всесвіт із золотого яйця, яке пливе у первинних водах, розділяючи його силою духу на 2 половини: небо і землю.
Світотворчі начала знаходять своє відображення на Землі. Але тут, як у будь-якому відображенні, все навпаки. Світове дерево — догори корінням: "Угорі коріння, знизу гілки, це — вічна смоківниця" ("Атхарваведа"). До творення жіноче начало має блакитний колір (вода), а чоловіче— жовтий (вогонь). Після творення жіноче начало стає жовтим (земля), а чоловіче— блакитним (небо).
Про це співаємо в колядках:
А як то було з початку світа,
Не було тоді неба, ні землі.
А лишень було синєє море.
А на тім морі ой два дубочки,
А на тих дубоньках два голубоньки
***
Стали радити, як світ сотворити.
Спустімося в море до самого дна,
Виберімо собі синій каменец,
Синій каменец, синє небо,
Виберімо собі жовтий каменец,
Жовтий каменец, жовтая земля.
Ось так творився синьо-жовто світ наших пращурів.
Наш світ.
Радуйся! Ой радуйся,
Земле, Світ Божий
Народився!
