Легенди Укаїни

Прогулка городом Франкенштайн или Польская Пиза-Зомбковице-Слёнс

MrDibr — Mon, 07 Sep 2020 09:41:35 GMT

Зомбковице часто называют Силезской Пизой, так как он известен главным образом своей Кривой Башней, которая является одной из главных достопримечательностей в этой части Польши. Также в городе сохранились крепостные стены XIII века и замок XIV века. В начале XVII века от чумы погибло около трети населения и существует предположение, что именно события того времени вдохновили Мэри Годвин на написание романа «Франкенштейн, или Современный Прометей» Ząbkowice nazywane są często Śląską Pizą, gdyż znane są głównie z Krzywej Wieży, która jest jedną z głównych atrakcji tej części Polski. Miasto zachowało także mury z XIII wieku i zamek z XIV wieku. Na początku XVII wieku około jedna trzecia populacji zmarła z powodu dżumy i przypuszcza się, że to właśnie wydarzenia tamtych czasów zainspirowały Mary Godwin do napisania powieści „Frankenstein, czyli współczesny Prometeusz”

Новые материалы до делу о Вышгородских подземельях

MrDibr — Thu, 23 Oct 2014 08:55:13 GMT

Новые материалы до делу о Вышгородских подземельях

Новые материалы до делу о Вышгородских подземельях.

В Вышгороде давно ходит легенда о том что перед тем как монголо-татары сожгли город люди надежно спрятали самое ценное что у них было - мощи святых Бориса и Глеба (памятник святым стоит в центре города).

За словами легенды - мощи были спрятаны в колодце церкви.

Вот выдержка из свидетельств:

"В одном комплексе с Борисоглебским храмом необходимо рассматривать «состоящий издревле при церкви ... в расстоянии одного аршина» освященный колодец, имевший к 1809 г. «в окружности ширины четыре, а глубины двенадцать аршин». Ф. Маниковский пишет, что по местному преданию здесь «сокрыты святые мощи мучеников». В связи с этим «для убеждения однажды вычерпали всю воду в колодце, но ничего найдено не было».

П. Свиньин подает эти сведения в другой форме: «...Однажды заметили, когда колодезь был вычерпан, что дно его кирпичное и выпуклое, а при открытии госпожою Турчаниновою церковного фундамента замечено было, что в эту сторону простирается каменный свод, который боялись тронуть, дабы не разрушить церкви». Эти данные до сего времени не подверглись проверке.

Над колодцем существовал металлический навес, осененный крестом. Здесь часто совершалось освящение воды. Поэтому вода из колодца использовалась как священное врачевство, а люди часто брали ее с собой в память о поклонении вышгородской святыне. Последняя чистка и ремонт колодца проводились в 1962 году. По словам одного из участников этих работ, колодец был глубиной до 20 м, воды в нем менее 0,5 м. Тогда же для укрепления стен были установлены железобетонные кольца, и колодец более 10 лет использовался в качестве резервуара. После проведения водопровода колодец постепенно осыпался. В начале 1980-х годов его глубина составляла всего 3 метра, а к настоящему времени он полностью засыпан."

Сразу же вопрос: первый почему в 1809 г. глубину описывают в 12 аршинов = 8.5344 метра, а уже в 1962 - 20 метров? Скорее всего колодец чистили, а попутно искали мощи на дне... потому с 1809 до 1962 выкопали еще 12 метров но так ничего и не нашли. Как мне кажется кроется в том что увидела госпожа Турчаниновая - каменный свод под фундаментом, это предполагает что изначально под церковью были подземные помещения, а то что каменный свод уходил в сторону колодца говорит о том что тут и был вход в подземелья но он был замурован по понятным причинам.

(пимерно такую картинку могли увидеть люди Турчаниновой

(картинка не из храма Бориса и Глеба))

Вполне вероятно что это произошло в 1240 году в момент когда было время замуровав вход и скрыть что-то важное.

Моя версия такова что именно за каменным сводном находился вход в подземелья и винтообразным образом, вдоль колодца, пускаясь еще на несколько метров вниз и расходясь в две стороны.

Примерная высота начала подземного хода 5-8 метров что соответствует высоте первоначального колодца с выпуклым дном - 12 аршин - 8,5 метров. А теперь про стороны куда ведут подземные ходы и почему у меня появилась такая версия.

Недалеко от 2-го озера Бигимотика, прямо на склоне холма находиться 3 больших валуна что не характерны для этой местности.

От церкви они находятся на приличном расстоянии. Сначала можно подумать что они не относятся к дел,у но если рассмотреть рельеф, расположение старых улиц и старую карту 1869 года тогда можно предположить что подземный ход проходил под церковью, центральной площадью и поместьем какого то важного человека (боярина, воеводы, князя - может быть что угодно), и конечно же у хода было о кроме трех выходов вертикальных, еще 2 горизонтальных, и действительно тогда один был бы недалеко от церкви, а второй в том месте где я нашел камни-валуны. Таким образом в 1240 году когда хранители Вышгородских ценностей и артефактов просто перенесли все ценное под землю, вертикальные входы замуровали, а горизонтальные привалили большими валунами.

Несколько слов что еще кроме мощей Святых Бориса и Глеба, может скрываться в подземельях. Давно и безуспешно ищут библиотеку Ярослава Мудрого отсылая искателей к Лавре, Софии, Межигорскому монастырю и т. д. А ведь если хранители ценностей в Святой Софии знали за ранние про планы Батыя, хотя бы из-за печальных примеров тех городов до которых они добрались раньше, тогда они могли спрятать библиотеку в надежном и не очевидном месте, конечно версия натянута, но все может быть.

На этой фотографии видно что валун лежит тут уже как минимум с 1998 года - 16 лет. Интересно что если присмотреться можно увидеть и более старые символы.

Очень загадочный знак - Буква "Ш" под пирамидой.

Надеюсь эта статься вдохновит археологов Украины и священные артефакты все же будут найдены. А может и наоборот, и тогда вспоминаються слова настоятеля церкви Бориса и Глеба - "Не нужно искать мощи, мы и так знаем что они тут, а сокрыты от глаз они будут в большей безопасности и спокойствии"

Вело похід по Вышгородсько-Бородянським землям частина 1 Немішаєво - Микуличі

MrDibr — Wed, 06 Aug 2014 10:54:36 GMT

Немішаєве — селище міського типу в Бородянському районі Київської області. Знаходиться за 38 кілометрів на північний захід від Києва.

Між селищем Немішаєво та селом Микуличі, які розділені річкою Орлянка, знаходиться садиба Остен-Сакен-Воронцових.

Герб графів Остен-Сакен

В щиті розділеному на чотири частини посередині знаходиться малий золотий щиток, в якому зображена чорний двоголовий орел в золотих на главах його коронах. Перша і четверта частина перерізані перпендикулярно на два поля, з оних в крайніх блакитних частинах по три золоті хвилеподібні поперечини покладені діагонально: у верхній зліва направо, в нижній справа наліво; у внутрішніх же червоних полях перпендикулярно означено по одному срібному ключу. У другій і третій частині в блакитному ж полі по три шестикутні золоті зірки у вигляді вниз зверненого трикутника. На щит накладена графам властива корона з срібним на ній шоломом, на поверхні якого між двох розпростертих орлиних крил срібного і червоного кольору поставлений червоний стовп з двома навхрест лежать ключами, і нагорі сього стовпа видний виходить хвіст павича із золотою на ньому шестикутної зіркою. Намет на щиті золотого і блакитного кольорів підкладений червоним.

Трохи історії:

Історія починається з кінця 18 століття, коли маєток в околицях сіл Мироцьке, Микуличі, Бабинці, Пилиповичі було подаровано дійсному таємному раднику графу Карлу фон Остен-Сакену, який служив у той час в Ліфляндії або Курляндії. Але він тут майже не з'являвся.

Садиба Остен-Сакенів. Пам'ятка. Мироцьке.

Після його смерті маєток дістався, камергеру Івану Христофорович фон дер Остен-Сакену, який помер в 1853 р, а після нього - його сину генерал-майору графу Карлу Івановичу фон дер Остен-Сакену.

В радянські часи колишній маєток було віднесено до смт. Немішаєве. Після революції в палаці «квартирували» склад, дитячий сад і клуб Немешаевского біохімзаводу. Епоху СРСР палац пережив майже без втрат, збереглася навіть меблі часів князя Воронцова-Дашкова. Одного разу вночі, в 2001 році почалася пожежа, в якій загинули інтер'єри, меблі, а від палацу залишилися руїни. Кажуть, що це був підпал і 200-річний палац став жертвою земельних воєн. Після пожежі маєток було закинуто і місцеві жителі стали потихеньку розбирати руїни на цеглу. Зараз залишки палацу віддані УПЦ під храм Казанської Ікони Божої Матері. Церква поки не поставила навіть паркану навколо руїн, але надія на відродження є. Прикладом може служити врятований палац Хаєцький в Томашівці, перетворений на процвітаючий монастир. Місцева влада знаходяться в злочинній бездіяльності, спостерігаючи за повільної загибеллю архітектурної перлини Київщини.

По руїнах гуляє вітер і щерятся провалами підвали палацу, де шукачі скарбів не втомлюються шукати скарби. Від руїн алея біжить по старовинному парку до ставка на річечці Орлянка. Парк непогано зберігся, займає близько 6 га, переходячи у фруктовий сад. При погляді на палац здається - зараз зметнуться вгору готичні шпилі і до парадного входу під'їде карета, звідки вийде граф Остен-Сакен ...

Палац в Немішаєве побудований, швидше за все, графом і камергером Іваном Христофорович фон дер Остен Сакен, потім ним володів Іларіон Іванович Воронцов-Дашков - міністр двору Олександра III. Історія палацу цікава й заплутана. Архітектурний стиль - російська псевдоготика школи Михайла Казакова. Пожежа 1990-х років призвів до запустіння. Потім місцевий люд розібрав на цеглу половину будівлі. Руінірованіе йде і зараз - з вульгарного року майже зникла база лівої колони головного входу. Однак цеглини вже не розбирають і монастир, який викупив будівлю, зрізав зарості навколо. Можливо цей палац чекає доля маєтку Хаєцький в Томашівці

Мироцьке — село в Україні, Києво-Святошинського району Київської області. Населення становить 1535 осіб.

Поїздка у Львів та Старокостянтинів

MrDibr — Sat, 02 Feb 2013 15:07:02 GMT

2.11.12 - 7.11.12 Київ-Львів-Хмельницький-Старокостянтинів-Київ

Чим більше яскравих, чарівних вражень тим складніше їх описати. Якщо писати про Львів, то ця задача стає напрочуд важкою, все ж я спробую.

День перший. Виїзд. Вишгород - Київ

У день від'їзду вже не хочеться займатися ніякими справами. В народі ходить прекрасний вираз - "валізовий настрій". Мабуть він найкраще описує емоції перед виїздом. Усі речі запаковані, усі документи підготовлені, уся інформація зібрана, лишається лише чекати, й то докладати то викладати речі, що здається знадобляться, та через хвилину розумієш, що мабуть таки й не знадобляться.

І ось вечір, маршрутка Вишгород - Київ, вогні міста з якими подумки прощаєшся. Метро та залізничний вокзал і як завжди вдосталь часу, щоб стомитися від очікування потягу. І раптом, розуміння того що потяг подали раніше часу від'їзду. Від'їзд, й тепер прощання з Києвом, майже таким рідним як і Вишгород.

Гатунок хороший і швидкість гудова,

Не шкода і грошей а якість фірмова,

хотів я сказати... та все ж помічаю,

Як постіль не брати не зручно тут спати.

Намагання заснути та важка спека, яка то занурює у томну дрімоту, то пробуджує від духоти... не дає заснути.

День другий. Три дні в одному.

Вже давно за північ. Наш потяг зупинився у Шепетівці та є 7 хвилин часу вискочити з душного вагону, провітритися, подихати "свіжим" повітрям. Йти спочатку не хотілося та Руслан, який також не заснув пропонує йти.

Після Шепетівки сон вирівнявся... Із згадуванням Шепетівки асоціюється анекдот із газети львівського пабу "Роберта домса": " На фестивалі пива у Німеччині найбільше пива випив Степан Великопузенко із Шепетівки, що спостерігав за фестивалем по телевізору".

Ще ми могли добиратися із Львова до Старокостянтинова через Шепетівку, був варіант й через Рівне але найзручнішим вибором виявився Хмельницький.

Прибуття.

Ранковим туманом та пітьмою, що згущується перед світанком, зустрів нас Львів. Він ніби приховував від нас чарівну, казкову атмосферу говорячи - "Ще рано, дочекайтеся світанку", й навіть собор Святого Юра приховував густий туман тому його й не було видно із номеру в готелі Арена, в який ми заселилися.

Номер в який ми заселилися на 2 дні повністю відповідав цілям нашої поїздки "в готелі тільки ночувати". Після невеличкого сніданку-перекусу тим що залишилося з того що ми брали у дорогу, вже і розвиднілося.

Хоча й туман повністю ще не розвіявся та він відкрив перед нами величний собор Святого Юра, що було видно з вікна нашої кімнати. Саме тоді я вперше відчув себе у Львові.

В місто ми вирушили майже одразу й спочатку вирішили відвідати місцеву ратушу. Доброю ранковою зарядкою будь-якого львів'янина може стати підйом на годинникову вежу ратуші.

А якщо й так прогулянка вас не пробудить, варто відвідати кав'ярню Золотий Дукат з неповторною, неймовірною, та з кожним разом я розумію, що й незбагненною атмосферою, що з ранку бадьорить, а у вечері допомагає поглибитися у чудовий відпочинок.

Отже, остаточно прокинувшись в Золотому Дукаті на вулиці Руській ми вирушили гуляти по Львову де просто споглядаючи древню архітектуру та вбираючи привітний дух міста, хочеться блукати його вузенькими вуличками годинами. Ми заходили до величних соборів та сувенірних магазинів. Також ми відвідали древню пам'ятку капличку Боїмів, що була збудована ще у 1609–1615 роках. Цікаво, що прототипом каплиці Боїмів ймовірно є усипальниця Сигізмундівська (Зиґмунтовська) у замку Вавель в Кракові.

Гуляючи ми випадково побачили продавця печеними каштанами, й придбавши по пакунку скуштували їх... Що тут скажеш смак у них специфічний схожий на солодку картоплю.

Коли прийшов час обідати Юля запропонувала нам відвідати знайому її ресторацію під назвою "Корчма". Там ми добряче пообідали файними стравами української кухні.

За півдня проведеного у Львові я два рази не міг повірити у реальність того, що відбувається і ось у чому справа. У Львові кава настільки краща, що від разючої різниці з звичайним київським варіантом просто замираєш від подиву на довгий час до поки не збагнеш, що ти не спиш і це не казка а правда... це справді неповторний, вишуканий смак без перебільшень. З пивом, навіть пляшковим 1715, все відбувається майже так само як і з кавою. Але "добили" нас усіх в Корчмі коли принесли рахунок... Що тут коментувати, якщо такі ціни були у Києві то я мабуть просто годувався у ресторанах й значно збільшився у розмірах. Після корчми ми продовжили прогулянку містом, як в перший день просто не може набриднути! Тим не менше ми стопилися після дороги й непогано було б все ж відпочити. До готелю Руслан повів нас через книжковий ринок біля пам'ятника Івана Федорова, тут я придбав монету - солід 1664 року короля Яна другого Казимира Вази за декілька гривень. Як нумізмата мені знову довелося пережити моральний шок від ціни, що запросили за хоч і пошкоджену та таку древню монету.

Все ж ми повернулися до номеру в Арені й таки подрімали з дороги, й коли прокинулись почалася третя частина першого дня у Львові. Спати було дуже приємно зважаючи, що до цього нам доводилося обходитися койками у поїзді.

Знову ми просто гуляли містом насолоджуючись його різноманітністю. Тепер прогулянку можна було повністю назвати "Нічний Львів". Ми побували у величних соборах й коли притомилися Руслан порадив завітати до Медівні - ресторації з смачною медовухою.

Широкі зали в традиційному українському інтер'єрі, широкі столи, й не менш широкі тарілки з стравами, які так добре йшли під медовуху Львівського виробництва. Ми піднімали тости, згадували побачене у Львові, а я все ще не міг повірити у реальність того, що все відбувається насправді. Львів він просто незбагненний.

Після Медівні ми ще ходили по місту аж поки не стемніло, тоді місто ще більше наповнилося задоволеними львів'янами у яких закінчилася робота. Хотілося чогось особливого й здавалося, що обсяг вражень на сьогодні й так перевиконав всі норми, але тут ми помічаємо непомітний паб у глибині львівського дворика з назвою Мон Півс.

Коли повертаєшся зі Львову завжди можна згадати один заклад, який залишив найкращі, найяскравіші враження. Цього разу це прекрасна кнайпа «Mon's pius» Пиво & М'ясо, що розташована на вулиці Лесі Українки, 14. Заклад знаходився у дворику й дуже приглянувся нам й після недовгих вагань ми рішуче увійшли у дворик з відкритою верандою, де нас одразу ж здивував фасад будівлі оформлений фресками, бюсти перших власників стародавньої споруди, хаотично розставлені столики, що створюють таємничу атмосферу та ввімкнена вечірня «парадна» ілюмінація. Взагалі дворик справляв враження оформлення в стилі ренесансу.

У цієї ресторації дивна історія. Кнайпа знаходиться у будівлі першого у Львові банку-ломбарду, що успішно діяв з XVIII cт. до 1940 р. Безліч видатних львів’ян були клієнтами «Гори Благодаті» (так Mons Pius перекладається з латині), і портрети та бюсти найвідоміших з них прикрашають подвір’я і зали ресторану. Більше за всіх прославився провізор банку канонік Ян Мардиросевич (1858-1926). Він не лише винайшов купу корисних речей (парасольку, туалет з підігрівом, бездимну піч), але і спричинився до найбільшого в історії церковного банку скандалу через свої фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок і спекуляції нафтовими акціями. Тепер символічна надгробна плита Яна Мардиросевича лежить при вході в Mons Pius – вважається, що чим швидше вона стопчеться, тим швидше душа його здобуде спокій.

Якщо дворик нас здивував то інтер'єр закладу просто вразив. У інтер’єрі ресторану максимально збережено та відреставровано автентичні елементи: ренесансні балки стелі, банківський сейф, і навіть унікальний вітраж Яна Генріка Розена, створений 1927 року у подарунок вірменському архієпископу Юзефу Теодоровичу від банку. Один з залів присвячений алкогольній історії Львова. Пивоваріння тут веде свій родовід від німецьких колоністів XIV ст. до броварні ордену єзуїтів, заснованої 1715 року на Клепарові, і далі аж до фірмового живого пива Mons Pius, звареного на артезіанській воді за спеціальним рецептом, що вариться на місцевому пивзаводі.

Взагалі було враження, що заходиш до клубу джентельменів у стильному "кабінетному" дизайні. Розсівшись й замовивши по літровому келиху пива Монс Піус, а для Юлі кави ми звернули увагу на чималий екран де транслювався матч Шахтаря проти Ювентус. Пам'ятається я з Русланом ще здивувались, як Львів'яни вболівали за Донецьку команду. Й говори потім про предвз'яте відношення львів'ян до жителів Донбасу. Звісно матч хотілося додивитися та Юля слушно зауважила, що вже пізно й на перший день вражень - більше ніж достатньо. Тому ми повернулися до готелю й вже там з власним пивом ми додивилися матч й лягли спати. Так закінчився довгий, багатий на враження перший день у Львові.

День другий. Частина перша - Собор Святого Юра та паб "Хмільний дім Роберта Домса".

Першою думкою після пробудження було "кави!". Друзі ще спали тому не турбуючи їх сон, я вдягнув й вирушив на пошуки ранкового напою. День починається з кави й навіть якщо найближча кав'ярня зачинена, не переймайтесь у Львові за рогом тебе чекає ще з десяток кав'ярень.

Коли я хотів зайти до кафе-бар при отелі, на порозі мене зустріла файна українська жіночка, що без проблем розгадавшим мої наміри мовила "Бар зачинений". "Ну зачинений так зачинений" - подумав я й пішов було вже у напрямку центру та за рогом побачив, ще один ресторан з дивною назвою "Андра", там я й попив кави й задоволений повернувся до номеру. Коли я збирався в душ, що тут нажаль був у підвальному приміщенні, прокинулись друзі й побажавши їм доброго ранку я пішов у хол готелю де розплатився за душ, знову дрібною монетою, й побачив це. Ну якщо радянський стиль душових кабінок я ще собі так й уявляв, то майже повна відсутність горячої води та чорношкірі циркачі-гастролери, що у сусідній кабінці прали свої речі все ж мене здивували. За вікном чувся рик голодних левів цих африканців, а я приймав колоритний, холодний душ й мені було начхати на незручності по одній простій причині - "Я у Львові, й на мене чекає ще однин незабутній день". Після мене в душ сходили Руслан з Юлею і як я зрозумів вже з теплою водою та без сусідів негрів.

Щоб поснідати я все ж потрапив з друзями до Шико-бару, так називався кафе-бар при готелі. В меню я вибрали суп з фасолею та канапку з салом, Руслан та Юля взяли солянку та салат. Взагалі страви були дуже смачні й інтер'єр гарним, ось тільки здивувало радіо шансон, що так би мовити створювало музичну атмосферу.

Невдовзі ми вже готові були вирушати до першої цілі на сьогоднішній день, до величного Собору Святого Юра, що як символ міста величів над нашим готелем.

Архикафедральний собор Святого Юра у Львові то є греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий архітектурно-монументальний ансамбль з виразними національними рисами (1744—1762). Він вважається головною святинею греко-католиків України.

Ще з внутрішнього двору нас вразила робота архітекторів та скульпторів. В середині собору можна було побачити поховання видатних діячів Української Греко-Католицької Церкви - кардинала Сильвестра Сембратовича, Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосипа Сліпого та навіть князя Ярослава Осмомисла.

Коли ми вийшли з храму то не забули й поглянути з висоти на наш готель Арена, що розмістився у будівлі Львівського цирку, у підніжжя Святоюрської гори.

Далі ми вирушили до центру, щоб побувати у ресторації при Львівській пивоварні. Подорожуючи вузенькою, як для однієї з головних вулиць центрального Львову, вулицею Городецького нас супроводжували в яких тільки розпочиналася робоча неділя і все ж темп був не такий божевільний, як у Києві.

Запах хмелю ніби сповістив нас, що ми наблизились до Львівської пивоварні. В музей ми вирішили не йти а одразу спустились у підвал де розташовувався паб "Хмільний дім Роберта Домса".

Цьому львівському пабу, як зазвичай це буває у Львові, є що розповісти про свою історію. У 2007 році відновив свою діяльність ресторан ”Хмільний дім Роберта Домса”, після закриття в середині 90их років. Поміж львів’янами цей ресторан відомий з старою назвою «Золотий колос». В середині 80их років в древніх підвальних виробничих приміщеннях Львівської пивоварні відкрився ресторан – «Золотий колос». Поява даного закладу була яскравим явищем для мешканців та гостей Львова. Надзвичайно швидко ресторан став одним із найпопулярніших місць, адже атмосфера старовини, дух пивоваріння та завжди добре і свіже (відразу з заводу) «Львівське» пиво притягували велику кількість шанувальників. Щоб потрапити до ресторану потрібно було задовго до відвідин записатися. Ресторан відвідували відомі культурні діячі, митці, еліта.

Ще за радянських часів, завдяки високій якості хмільного напою, Львів називали пивною столицею. Майже щодня «Львівське» пиво відправляли спец рейсами до Москви, в Кремль. "Львівським”, "Ризьким” та "Жигулівським” львівського розливу частували пасажирів морських рейсів та авіалайнерів. Кращого пива у Радянському Союзі не було. Всі знали, що найкращим подарунком зі Львова чи з України є пляшка «Львівського» пива. У ось 2007 рік, ресторан знову відчинений для відвідувачів вже з новою назвою – «Хмільний дім Роберта Домса».

Чому саме з такою назвою? У Львові переповідають історію про львівського броваря Роберта Домса. У середині XIX ст. молодий заможній інженер Роберт Домс вдало облаштував процес виробництва пива, яке варилося із почуттями та майстерністю. Люди подейкували, що Домс щодня до сходу сонця випивав десятилітрову гальбу свіжозвареного пива, в такий спосіб перевіряючи його якість. Гальбу приносила молоденька служниця Зося, з якою він потім одружився. Про долю Роберта та Зосі написав у своїй ”Львівській застільній” композитор Анатолій Кос-Анатольський: ”Продав пан Домс броварню й, забравши Зосю гарну, поїхав у Швейцарію, в похміллі молодім…”.

Коли я їхав до Львова то чомусь хотілося потрапити в паб, що походив би на середньовічний замок. І знову мої мрії здійснилися тому, що більш точніше приміщення пабу й не опишеш. Висока, сферична, із масивних кам'яних блоків стеля з якої звисають великі ковані люстри, довгі дерев'яні лавки явно для шумних застіль та старовинні бочки у кінці залу створювали дух львівської легенди пивоваріння. Замовивши особливого пива, що продається лише тут - "Старий Домс" не фільтроване та набір смачнючих сосисок різних видів. Коли ми відчули, що дійсно добряче відпочили для прогулянок по місту ми покинули привітний паб й знову повернулися до центру міста.

День другий. Частина друга - Дім Легенд та Мазох.

На кожній вуличці є своя диковинка, своя родзинка, своя загадка, своя легенда...

Так наприклад завітавши знову до Золотого Дукату, я звернув увагу на легенду про Марево.

Якщо переповісти її то в ній йшлося про шляхетну родину Коркес та її доньку Джозеффу, що була дуже вродливою, але не могла покохати, аж поки не зустріла юнака, що подарував її не квіти а три зернини кави. Після того вони побралися й відкрили кав'ярню куди приїжджали люди із усього світу й не шкодували навіть золотих дукатів за вишуканий смак кави Юзефи. Пройшли роки й зараз коли приміщення наповнюється ароматом кави з'являється марево Юзефи.

Потім я дізнався, що будинок в якому знаходиться кав’ярня Золотий дукат, віднесений до архітектурних пам’яток ЮНЕСКО, тому під час капітального ремонту були зроблені археологічні розкопки. Тоді і знайшли глечик з монетами, серед них були і дукати. Крім того, вже під час розкопок і ремонту робітники бачили в тунелі дівчину в білій сукні, неподалік від того місця, де знайшли монети. Пізніше, як запрацювала кав'ярня, Марево Юзефи з'являлось в тунелі. Так з небуття ,з минулого, повернулась вродливиця Джозеффіна Коркес і її історія про каву і золоті дукати….Ця історія кохання невидимою рікою наче протікає з минулого в майбутнє, наші відвідувачі персоніфікують себе з нею, і не має нічого в цьому дивного, адже любов у всі часи залишається незмінною.

Після Дукату, ще трохи поблукавши вуличками ми завітали до дому Легенд.

Дім Легенд це затишна ресторація на Староєврейській прямо напроти відомої Галицько-жидівської Кнайпи "Під Золотою Розою". У закладі заборонена фотозйомка тому легенди, як я так полюбляю колекціонувати я просто запам'ятав.

Взагалі за легендою у цьому років вже багато поколінь проживає сім'я сажотруса. Той сажотрус, що живе в будинку й нині в пам'ять про свого дідуся встановив йому пам'ятник на даху будинку, й коли до дому легенд приходять гості сажотрус всім показує свого дідуся. Цікаво що дідусь тримає в руках капелюха і якщо туди поцілити монетою, а не в сусідню шибку, збудеться найбажаніше. Поблизу дідовому пам'ятнику стоїть засіб пересування сажотруса по місту - летючий Трабант, це такий автомобіль невідомо яким чином опинившийся на даху того самого будинку.

В будинку легенд можна дізнатися хто краде міську бруківку, чому час у Львові відрізняється від Київського та які загадки таять в собі підземні ріки Львову.

Коли виходиш та заходиш до закладу прямісінько на стіні будинку сидить справжній дракон - хранитель легенд Львову, подейкують що в пізню ніч він літає над містом й підслуховує нові цікаві історії місцевих жителів. На осанок додам, що потрапивши до будинку Легенд навіть у вбиральні нам не довелося нудьгувати.

Ось й стемніло. Пора було вирушати до найдивнішого ресторану де мені довелося побувати. Справа в тому, що ресторація Мазох присвячена Захеру Мазоху, що прославився публікаціями на тему мазохізму. Й судячи з опису інтер'єр був відповідним. Отже набравшись сміливості ми зайшли до ресторану. "І батогом, батогом її" - кричав бармен. "Влучніше! По дупі" - підказував офіціант, а його колега добряче шмагала відвідувачів Мазуху, що не залишили їй чайові.

Це не уривок з еротичного фільму, а заклад у центрі Львову відкритий в честь неординарної персони Леопольда Захер-Мазоха. Окрім традиційної порки, тут дуже цікаве й різноманітне меню. Не скажу за бичачі геніталії та локшина з чорнилами каракатиці та равлики тут досить смачні.

Ми йшли до готелю по нічному Львову й розуміли, що лишається ще один день у Львові. Це й сумно, але з іншого боку необхідний час, щоб переварити свої враження та побачене, й приїхати знову за наступною порцією.

День третій. Три мітли, Вежа Крамарів та від'їзд до Хмельницького.

Коли ми прокинулись в ранці потрібно було виселитись з готелю. У Руслана та Юлі були досить важкі сумки тому вони поїхали на львівському трамвайчику на вокзал здати їх до камери схову, а я поспішив у центр, тому що в мій рюкзак вміщалися усі мої речі й необхідності в камері схову не було, тим більше мені кортілося відвідати ресторанчик Три мітли.

"Чи чаклунства чи дива,

Вас вітає сторона,

Ніби переносить в Лондон,

Вас чекають Три мітли."

Такі сточки я написав коли відвідав тематичну кнайпу присвячену персонажам англійської письменниці Джоан Роулінг, а саме серії книг про Гаррі Поттера.

У середині закладу вас чекатимуть м'які крісла та жива картина з привидом, що буде розважати вас жартами. Притушені тони створять свічки, а музика в стилі готики перенесуть у середньовічну Англію. На стінах зібрані мабуть усі артефакти із фільму про молодого чаклуна, від його мітли Німбус 2000 до трьохголового пса, що вистрибує прямо з-під підлоги, та не варто нервувати, вас захистить товсте скло.

Саме тут подають слабоалкогольний напій, що бодрить та зігріває - Маслопиво. Саме однойменне Маслопиво з книги про Гаррі Потера. Кисло-солодкий смак з маслянистим присмаком здоблений шоколадом тоді сильно вразив мене на стільки, що я запитав у офіціанта рецепт, який від мені звісно не дав, одмовившись вредними гномами. Зрештою, вдома я знайшов рецепт англійського маслопива й склавши 2 та 2 мабуть таки зрозумів чим тоді частували мене. В англійському рецепті потрібно підігріти пиво не доводячи його до кипіння та змішати з вершковим маслом, додавши вершків, трохи солі та цукру. В Львівському варіанті я так розумію було усе те саме тільки замість пива було вино.

На виході мене чекали друзі, що вже здали свої речі до камери схову й ми вирушили по магазинам купувати сувеніри та подарунки. Обов'язковими речами, що варто придбати у Львові, будь-хто хто там побував, порадить вам шоколад та каву.

Неспішно прогулюючись містом ми придбали усе необхідне й вирушили в останній заклад, що ми залишили на десерт - у Вежу Крамарів. Це так ресторація де на вході вас зустріне пам'ятник пузатому монаху-пивовару з пузатим бочонком пива на плечах а також лицарі в латах.

Сама будівля й дійсно походить на вежу на кожному із поверхів якої розташовуються тематичні зали. Нам випадково дістався файний гуцульський стиль. Ще до нашої поїздки Руслан дуже рекламував мені спробувати "Гарячу сковорідку", й насправді все розказане виявилося правдою - за невеликі кошти приносять здоровезну пательню з картоплею, м'ясом та іншими інгредієнтами, якою можна просто обїстися.

Таки добряче наситившись ми вийшли з закладу й пора було вирушати на вокзали, спочатку ми хотіли поїхати на трамваї та все ж вирішили прогулятись до нього пішки, щоб ще раз побачити старий Львів. По дорозі нам вдалося потрапити до Храм Святих Ольги та Єлизавети УГКЦ, що відрізняється красивою архітектурою - неоготичний стиль собору повторює багато елементів французької і Північно-німецької готичної архітектури з елементами романського стилю: високі гостроверхі шпилі, стрілчасті вікна, портал з великою трояндою в центрі, внутрішній вертикальний простір.

Трішки опущу історію про "робітників" львівської камери схову, щоб не залишати по Львову дурних вражень, тому просто напишу що сівши у потяг ми вирушили до Хмельницького, щоб вже потім потрапити у Старокостянтинів.

Хмельницький як міст, що поєднує Львів та Старокостянтинів. Дві години на вокзалі могли пройти досить нудно та рятує піццерія Мрія - яєчня, віскі з колою та тепла атмосфера.

Ще трохи часу у автобусі й ось ми вирушаємо до Старокостянтинова, моєї батьківщини де я вже доволі давно не був.

День четвертий. Приїзд до Старокостянтинова

Вже було давно за другу годину ночі коли ми під'їхали на площу біля кінотеатру в Старокостянтинові, тому не гаячи часу я провів Юлю та Руслана до себе в гості. Батько ще не спав й допоміг нам розміститися й ми нарешті поснули.

Зранку ми поснідали смачних, домашніх страв, що приготувала моя мати та й вирушили на прогулянку містом. Ще до нас приєднався мій брат Олексій, що склав нам компанію.

Перш за все перейшовши старий міст через річку Случ я показав друзям пам'ятник Костянтину Острозькому, що заснував місто, побудував тут свій замок й в честь кого місто носить свою сучасну назву.

5 січня 1561 року нащадки Лабунського продали Колищенці князю Костянтину-Василю Острозькому. За три місяці Острозький отримав від польського короля привілеї на право заснування міста, ярмарки та магдебурзького права для цього міста. У місті оселилися перші євреї. Спочатку називався містом Костянтинів, після заснування міста Новоконстантінова (нині село Летичівського району Хмельницької області) в 1632 році був перейменований в Старокостянтинів.

Потім ми пішли далі по вулиці де протікала невеличка річка Шахівка, що створювала в цій частині міста багато островків поросшими комишом, між якими один із колишніх управителів міста наказав побудувати залізні місточки оздоблені декоративною ковкою.

Згодом ми повернулись до мосту через Случ щоб відвідати Старокостянтинівську набережну. Її особливістю по праву можна вважати фігури-пам'ятники казкових істот із історії про Русалочку. Тим більш дивовижними виглядають творіння зварювальників через те, що всі казкові істоти були зроблені із старих деталей тракторів та комбайнів.

Був яскравий осінній ранок й у цю годину річка Случ була напрочуд спокійною. У кінці набережної нас чекав замок князя Острозького, що являється символом міста. Та перед тим ми завітали на старокостянтинівський пляж, що здивував мене значними змінами, що відбулися тут від часу мого останнього приїзду в Старокостянтинів. На пляжі була встановлена вишка рятівників, насипаний чистий пісочок та встановлені добротні лавки та бесідки. Від пляжу, Замок Костянтина Острозького відділяв справжній козацький частокіл.

У 1571 році були побудовані замок та укріплення навколо міста. Навколо міста був насипаний земляний вал, укріплений колодами, були побудовані кам’яні башти. Виходом із міста були троє воріт: Старицькі на річці Ікопоть в бік Острополя, Меджибожські на річці Случ в бік Меджибожа, Львівські — в західному напрямку. Перед валом був виритий рів, який поєднував між собою річки. На вершині трикутника, на місці злиття річок, був побудований кам’яний замок, який служив укріпленням у випадку взяття ворогом першого ряду укріплень. У західній частині замку замість стіни були господарські будівлі та церква, а також башта. У центрі замку була побудована дерев’яна сторожова вежа, з висоти якої продивлялася відстань до 30 км від міста для виявлення ворогів що наближаються. Про серйозності укріплень міста говорить те, що, починаючи з 1575 року, кримським татарам жодного разу не вдалося взяти його приступом, навіть у 1618 році, коли на Поділлі вторгалася тридцяти тисячна татарська орда. У 1636 році в замку було сім великих гармат, двадцять чотири склади продуктів харчування, 320 рушниць, дві бочки куль, кам’яний бастіон для зберігання пороху.

І ось ми зайшли у внутрішній двір замку, що складався з двох частин: відреставрованої Замкової церкви XVI ст. та власне самого замку з його внутрішніми кімнатами й вежою у кінці архітектурної споруди. Навколо замку збереглася частина старої стіни та в'їзна брама. А ще як зауважив мій брат Олексій тут встановили дивну дерев'яну фігуру лісовика з вудкою, який підняв нам настрій та послугував приводом сфотографуватись. Я з друзями обійшов замок щоб оглянути його могучі стіни з усіх сторін. І ось прийшов час рухатись далі й показати друзям одну із моїх найулюбленіших пам'яток древнього міста - руїни домініканського собору чи як її називають у місті домініканську башту. Довелося трішки пройтись й по болоті, щоб дістатись до входу у руїни.

Руїни домініканського кляштору (1612 р.) з баштою (1570 р.).

Сторожова башта входила в систему міських укріплень та слугувала дзвіницею прилеглої до неї міської церкви Воздвиження. Після того як старший син К. Острозького Іван прийняв католицизм і заснував домініканський кляштор, вежа стала частиною монастирського ансамблю, а церква Воздвиження перетворилася на костел.

В 30-х рр. 19 ст. царська влада ліквідувала монастир і лише з 1853 р. костел було освячено як міський Хрестовоздвиженський собор. Споруда костелу зазнала змін за проектом архітектора Е. Жибера отримавши риси псевдоросійського зодчества.

В 1919 р. петлюрівська армія перетворила архітектурний ансамбль на руїну.

За часів радянської влади й навіть за часи незалежності України тут була міліція. Та нещодавно руїни домініканського собору передали церкві й територію навколо нього почали потроху відновлювати та реставрувати.

Вражали величністю високі стіни та велетенський отвір, де колись було вікно. На одній із стін храму проявилося два лики із старих фресок, Юля пояснила що такі хімічні процеси трапляються дуже рідко й можуть виникнути в спеціальних умовах. Місцеві жителі ці лики вважають чудом й до стіни на якій з'явились образи носять квіти та ікони.

Після руїн собору моя імпровізована екскурсія по цій частині міста закінчилась й ми попрямували до ресторану Козацькі забави, що розташувався на березі річки Случ одразу за великим мостом. Тут ми попили пива й обсудили подальші плани. Друзям сподобались древні місця стародавнього міста та на відміну від Львову їх кількість була дуже обмежена тому прикинувши я вирішив, що за другу половину для ми зможемо побачити усю центральну частину.

Повернувшись до дому ми пообідали й трохи перепочивши вирушили по центральній вулиці міста - вулиці Костянтина Острозького. По дорозі ми бачили кінотеатр Мир, 8 школу де я раніше навчався, зустрілись нам й валютчики, що можливо трохи кумедно вигукували "Міняємо бакси, капусту, лавандос". Пройшовши поворот до першої школи ми завернули до старокостянтинівського стадіону, що вразив мене своїм новим відреставрованим виглядом. Тепер тут й не соромно було б й по вболівати за свою команду, та ніяких ігор не було тим більше були відсутні ворота тому ми вирішили відвідати старовинний польський костел, що знаходився прямо біля стадіону. Всередині при високих білих стінах, на яких висіли картини із сенами біблейських історії, було тихо та спокійно. Відчуваючи атмосферу древнього храму ми постояли так декілька хвилин й вийшли на вулицю.

Костел Святого Івана Хрестителя і монастир ордену отців Капуцинів – архітектурний ансамбль доби пізнього бароко в місті Старокостянтинові на Волині. Зведений за проектом архітектора Паоло Фонтана.

Недалеко від костелу розташовувався невеличкий парк де був встановлений великий гіпсовий пам'ятник невідомому солдату, коло ного був запалений вічний вогонь. Неподалік стояли пам'ятні плити встановлені ліквідаторам ЧАЕС.

Настав час повертатися, мені важко судити наскільки вражаючі всі ці видатні місця для людей, що бачать їх перший раз бо я виріс серед них. А ось зміни в кращу сторону мені дуже сподобались, хочеться вірити що наступного разу окрім руїн я зможу показати своїм друзям й музеї та різноманітні виставки, що розповідали б історію та показували культуру цього краю, а поки, як зауважив Руслан "Не все так швидко робиться, не за рік реставрується та відновлюється те що роками стояло в руїні... Але радує те що хоч й потроху, по малу та все ж доводять до ладу красиві історичні пам'ятки по усій Україні". Дорогою до дому я зайшов до своєї бабусі Катерини, яку вже давно не бачив. Ми добре поспілкувалися й вона як завжди задарила мене домашніми припасами консервацією, горіхами та яблуками... вже ж мене чекали друзі й попрощавшись із старенькою я вийшов на подвір'я трьох поверхового будинку в якому я виріс.

Я запропонував друзям відвідати місцевий паб КітПес щоб все ж скуштувати Хмельницького пива й зайшовши в маленький будиночок ми добряче посиділи під розмови про вічні теми.

Після другого повернення додому друзі змогли добряче відпочити в кімнаті, що їм запропонували мої батьки, а зміг нарешті поспілкуватися із своїми рідними. Коли звечоріло ми лягли спати щоб у ранці бути готовим до виїзду у Київ.

День п'ятий ресторан Фонтан, та повернення до Вишгороду

Ранок був пасмурний й навіював якісь тягучі філософські думки. Та після смачного сніданку настрій у мене з друзями значно покращився. Взявши із собою мого брата Олексія ми вирішили на останок, перед виїздом, відвідати ще однин ресторан Старокостянтинова під назвою Фонтан. Ця назва не просто так була дана цьому закладу й тим більше мені приємно розповідати історію, що творилася за час мого життя.

А все почалося за часів Радянського Союзу коли поблизу кінотеатру Мир встановили гранітний фонтан, що бив у небо водними потоками й збирав навколо себе молодь того часу. Тут знайомилися, назначали побачення один-одному, закохувалися. Та прийшов час й велика країна розвалилась лишаючи по собі тільки недоглянуті пам'ятки тих часів. Фонтан перестав працювати й простоював зламаний довгий час. Гранітні плити його поросли мохом та травою, а по брудній воді плавали водомірки. Йшли роки й кріпла молода країна Україна, а на початку ХХІ століття один із місцевих підприємців вирішив відновити фонтан й побудувати навколо нього ресторан. Коли будівництво було завершене, старі люди, що пам'ятали минулі часи, та молодь якій усі новинки в радість, повадилися проводити тут увесь свій вільний час. Нарешті після довгих, смутних років тут почали збиратися люди. Нажаль сам фонтан з часом прибрали, щоб збільшити місце для танцполу та додати посадочних місць в одному із найпопулярніших закладів міста, але поки існує його назва, вона буде нагадувати людям про це місце де перетиналися долі. Я завершив свою розповідь, коли я з друзями вже допивали глінтвейн, що замовили у ресторані про який я їм тільки що розповідав. Час було повертатися у Вишгород й повернувшись до дому моїх батьків ми зібрали речі й пішли ловити маршрутку до Києва. З нами пішов й мій брат Олексій, щоб проводити та попрощатися.

Довгою асфальтною доріжкою тягнулася дорога на Київ. Ми проїзджали Красносілку, Сахнівці, Ладиги, Старий та Новий Острополі, Любар. Зупинялися ми лише раз неподалік Житомира, щоб можна було розім'ятись та відпочити від тривалої їзди, але невдовзі ми знову летіли по строкатій дорозі у напрямку Києва. Трохи задрімавши я прокинувся уже в Житомирі, та невдовзі знову заснув під мірне покачування салону нашого "Спринтера".

Вийшли ми коли вже майже стемніло на ст. м. Житомирська й після такого звичного для нас проїзду в підземці, залишилась не менш звична дорога на Вишгород.

Чесно кажучи я був задоволений що показав друзям свою малу батьківщину, й отримав неповторні враження від Львову. Мабуть від читання цієї розповіді, про мандрівку до Львову та Старокостянтинова, у читача могло скластися враження, що я тільки те й робив що дивувався та захоплювався усілякими дрібницями будь-то чи страва, чи напій, чи робота архітектора, чи робота художника. Все ж я маю надію, що той хто хоча б раз бував у Львові, чи у місті свого дитинства (куди довго не приїздив), мене зрозуміють, а усім іншим я раджу відвідати прекрасне та загадкове місто Львів, а також по частіше приїздити у місто де ви виросли, якщо звісно ви не живете у ньому

31.1.13

Косачівський ліс

MrDibr — Sat, 19 Jan 2013 20:27:07 GMT

Заключний похід сезону весна-літо-осінь 2012 року

6-7.10.12

Косачівський ліс - обвідний канал - косачівський острівний архіпелаг на

Київському морі

Одного теплого літнього вечора я Володимир Діброва зустрівся із колишнім одногрупником та й просто хорошим другом Миколою Васильєвим. Вечоріло, сонце вже сідало за багряні хмари, а ми сиділи на парапеті набережної Вишгорода на Київському морі. Неподалік від нас височів новий Вишгородський фонтан, що вистрілював водою на добрий десяток метрів над водою. Я розповідав товаришу про свої мандрівки Україною, він розповідав про полювання та рибалку. Саме тоді у нас зародилася ідея об'єднати наші захоплення в осінній виїзд на природу.

І ось після ряду підготовок й перенесень визначилась точна дата 6 жовтня 2012 року. Зранку я роздрукував малу мапу місцевості й ми з Русланом, попередньо придбавши всю необхідну провізію, чекали на дзвінок від Колі, що мав повідомити коли його товариш тезка, якого також звали Коля підїде до Вишгорода. Очікування затягнулося настільки, що в нас в нас з Русланом був час навіть насолодитися футбольним симулятором. Нарешті задзвонив телефон, й обговоривши деталі ми вирушили до зупинки перед великою дамбою Київського ГАЕС.

Згодом ми вже їхали на північ й знайомилися з Колею, а оскільки він захоплювався пошуками скарбів та виїздами на природу нам було про що розмовляти в дорозі.

Ми проїжджали Хотянівку, Новосілки, Нищу й Вищу Дубечню, Воропаїв, Жукин, Боденьки, Сувид і ось ми виїхали з Вишгородського району. Коли їдучі по лісу промайнув знак "обережно танки" ми зрозуміли, що під'їжджаємо до військового містечка Десна та як завжди це буває, з потрапившими сюди чи проїжджаючими повз, нас зустрів танк встановлений на високому п'єдесталі та "оптимістичний" напис "Ласкаво просимо!".

Потім потягнулися полігони й ліворуч ми побачили військову залізну дорогу Чернігів - Десна. Виїхавши за містечко потягнулася хороша лісова дорога до Лошакової-Гути, ще подекуди зустрічалися знаки "обережно танк" та полігони, але видно було наскільки тут природа переважає цивілізацію.

Проїхавши по краю села Лошакова-Гута ми виїхали до тисячолітнього дубу. Коля зауважив, що традиційно й рибаки й мисливці зупиняються біля дуба та "вітаються" з ним.

Навколо дуба було багато табличок з написами, хрестів з іконами обгорнутих рушниками. Більшість табличок розповідали, що цьому дубу 1000 років, трішки менша частина оповідала історію затопленого села Отишки, на місці якого зараз води Київського водосховища.

Ми Обійнялись та сфотографувались з тисячолітнім велетнем, таким чином ми привіталися з дубом й поїхали далі по Катериненській дорозі, якій понад трьохсот років.

Дорога виглядала, як добре відшліфована бруківка з гранітних блоків. Звісно їхати по ній було дуже складно - автомобіль кидало із сторони в сторону, доводилося їхати повільніше. Інколи Колі вдавалося з'їжджати з дороги на лісову ґрунтовку, тоді ми могли рухатись швидше але з рештою таких відрізків було не багато.

Я якось запитав Колю "Чому такі хороші гранітні блоки до сих пір не розграбували в нашій то країні?", на що отримав досить логічну відповідь - "Раніше, й в царський й в радянський час за це могли досить жорстоко осудити, а в наш час тут ніхто й не живе". І дійсно місцина була досить дика - болотяна трясовина час від часу змінювалася древнім сосновим лісом.

Ми давно вже проїхали Лошакову-Гуту, єдине село, що трапилося нам по дорозі після Десни, й все далі й далі заїжджали в глуш.

Серед лісу я з Русланом побачили розкішний котедж й запитали Колю звідки йому тут взятися. Коля розповів про єгеря, що володіє частиною цих земель. "Було раз ми з ним шашлик жарили... Хороший мужик" - говорив тоді Коля.

Коля попередив що попереду буде стара, зруйнована дамба з якої пов'язана цікава історія часів Другої Світової Війни. Якщо коротко її переповісти то в ній йшлося про відступ радянських військ та про наказ підірвати дамбу. Дивом дамбі завжди вдавалося вціліти. Спочатку вона пережила декілька військових та партизанських операцій, потім вціліла після направлення до неї барж з вибухівкою, не допомогло навіть бомбардування авіацією. А зруйнувалася вона вже ближче до нашого часу, що на мою думку, досить "абсурдно". Пережити війну й зазнати руйнації у мирний час.

Неподалік дамби ми зустріли мужиків на квадроциклах, дивно було те що вони привіталися з нами, й правду кажуть на природі люди стають добрішими, все погане та тривожливе залишають у місті.

А ми їхали далі й ось настав час повернути на лісові просіки й шукати місце де нас чекав мій та Руслана колишній одногрупник Коля Васильєв.

Через довгий час кружлянь по лісовим тропам Колі все ж вдалося знайти місце стоянки його тезки. Привітавшись із старим, добрим другом Колею, його подружкою Лерою та собачкою Ярою, ми з Русланом почали ставити намета.

На жаль час на годиннику говорив, що невдовзі наступить вечір. Часу на довгий 20ти кілометровий похід вже не вистачало. Сонце все більше хилилося до горизонту й ми з Русланом вирішуємо будь-що пройти хоча б 6-7 кілометрів.

В той час як ми зібралися вирушати, Коля з тезкою вирішують на ті ж самі 2 години порибалити. Підготувавшись ми виходимо кожен на свій маршрут.

Ми йшли по осінньому сосновому лісу рясно поросшому грибами, осяяному промінням заходячого сонця. Перетнувши пагорб, що відділяв наш півострів від болота ми почали обходити його щоб вийти до Обвідного каналу. Ставало все темніше, а ми обігнувши болото вийшли на соснову просіку, якою ми приїхали і яка, в разі якщо б ми пішли нею, вивела нас на Катериненську дорогу. Ми не повертали праворуч а пішли прямо маленькою просікою, що повинна була вивести нас до Обвідного каналу.

Сонце вже сховалося за горизонт, але у сутінках можна було вдосталь намилуватися прекрасною полянкою, що відкрилася нам. Ця місцина чомусь нагадала мені відому картину Васнецова "Альонушка". Понад крутим берегом росли осики та берізки, сосни та ялинки.

Безтурботна, спокійна водна гладь віддзеркалювала перші зорі на нічному небі. На полянці перед Обвідним каналом, що був схожий радше на звичайну річку, росла низенька густа трава, яка ніби запрошувала прилягти й спокійно відпочити хоча б декілька хвилин. Коли ми йшли до каналу то дуже поспішали, що звичайно коли вечоріє. Тому стомившись ми прилягли на природний килим й змогли гарно перепочити спостерігаючи як з'являються перші зорі. "Жаль що це останній похід цього яскравого 2012 року" - ліниво промайнула думка в голові. Та вже стало зовсім темно й пора було повертатися до стоянки. Озброївшись ліхтариками ми вирушили у зворотню дорогу й вже скоро були майже на місці та переплутали останній поворот на потрібну нам просіку. В цей час повернулися наші друзі з рибалки й побачивши, що нас немає, почали кричати та сигналити нам, щоб ми краще знайшли дорогу. Варто зауважити, що в тій дикій місцині мобільні телефоні не працювали й те що друзі почали гукати нас саме тоді коли ми вже майже дісталися стоянки було приємним збігом.

Повернувшись ми розпочали займатися приготуванням вечері й спільними зусиллями на столі з'явився салат, печена картопля, рис із яловичиною, сало, курятина, пиво та бальзам. А далі було застілля де ми усі разом згадували старі-добрі часи, розповідали один одному захопливі історії, піднімали тости.

Ранок був "філософським", зрештою яким йому й положено бути після риболовлі. Приготувавши кави та остаточно прокинувшись ми приготували сніданок і коли усі попоїли наш побратим в інституті Коля запропонував відвідати на його човні однин цікавий острів. "Ну як від такого можна відмовлятися?"

Прогулянка поміж комишами та водами Київського моря видавалася дуже цікавою, а двигуна на човні створював повний комфорт в пересуванні. І ось ми причалили до острову.

Цей острів був просто раєм для грибника, тому як був просто неймовірно рясно усипаний грибами різних видів та розмірів. У мене не було конкретної цілі збирати гриби, тим не менше мимохідь я назбирав кілограм грибів. На жаль, у що покласти здобич, ніхто не взяв, тому гриби збирали у що хто міг - завертаючи їх у куртки, кладучи в кишені а то й просто в руки. Уже заочно я назвав острів Грибним й сподіваюсь друзі погодяться з такою підходящою назвою.

Коли ми повернулись була пора вирушати додому. Зібравши речі й погрузивши їх до машин ми від'їхали від стоянки на декілька кілометрів та стали у лісі, щоб поповнити запаси грибів. Насправді грибів було дуже багато, тому просто прогулюючись я назбирав добру торбиняку собі та допоміг Руслану. "Підсмажені лисички з картоплею у сметані" - подумалось мені як приготувати се добро по приїзду.

Вже знайомий нам товариш Коля, який віз нас у своїй машині також не соромився й зібрав грибів мабуть більше чим ми з Русланом разом. Й ось ми поїхали вже без зупинок, спочатку по просікам, пізніше по Катерининській дорозі, а потім

через Десну та села лівобережного Вишгородського району до Вишгорода.

Згадуючи цей похід згадується неповторність осінніх лісових кольорів, згадується

добра, тепла компанія.

Похід з Вахівкидо Катюжанки

MrDibr — Mon, 07 Jan 2013 21:59:41 GMT

Похід 18-19.08.2012 Вахівка - Володимирівка - Рудня-Димерська - Гута-Катюжанська - Катюжанка

Оскільки маршрутка виїзджала з площі Шевченка в Києві о 15:20 ми з Русланом вирішили придбати все необхідне для походу в день від'їзду. Потім залишилося лише усе запакувати у рюкзаки й вирушати. В ностальгічній 398 маршрутці Руслан несподівано зустрів свою матір, що їхала відпочивати у Пущу-Водицю, тому приїхавши на площу Шевченка ми весело поспілкувались й без проблем придбали квитки до Вахівки поки матір Руслана постерегла наші рюкзаки.

Довго тягнулись хвилини до виїзду і ось нарешті прибула наша маршрутка. Через увесь Вишгородський район аж до самої його північно-західної частини ми їхали у Вахівку.

Від Катюжанки до Вахівки ми пильно роздивлялися підходящу під стоянку лісову місцевість, тому що саме по цій дорозі буде пролягати значна частина нашого маршруту.

Придивившись декілька варіантів ми все ж приїхали до Вахівки.

Коротка історична довідка: село Вахівка, центр сільської ради. Населення - 326 осіб. Географічно Вахівка розташована в долині річки Здвиж за 10 км від місця впадання її у річку Тетерів.

Село було засноване у 1813 році у зв'язку з будівництвом чавуноливарного заводу. Неподалік у селі Рудня-Димерська заснованому біля копальні на Здвижу і відомому ще з 16 ст. де видобували болотну руду, яку й постачали на цей завод. Фактично село відносилося до Приборського маєтку й довгий час було включене у його власність. Ну а першим власником села та Приборського маєтку був Йосип Ходкевич. Пізніше тут був побудований млин та переправа. За радянських часів школа, лікарня та колгосп.

Що до походження назви села то є версія що воно походить від слова "вахта" - мається на увазі вахта на чавуноливарному заводі.

Центр села складався з перехрестя трьох доріг у центрі яких був сквер з дитячі майданчиком. На цій головній площі села ми побачили сільську раду, магазин та школу.

Людей з маршрутки зустрічали рідні обнімаючи їх та щиро радіючи їх приїзду, чи то до дому, чи то на гостини.

Неподалік зупинки ми побачили ниву військової окраски. То мабуть була так звана охорона приватного Тетерівського заповідника. На щастя в наші плани не входило відвідання північних Вахівських лісів і ми впевнено рушили на захід до річки Здвиж.

По дорозі ми оглядали місцеві будиночки, що хоч і були досить старими, багато з них виділялося охайністю та ухоженістю, без сумніву завдяки їх дбайливим господарям.

Нарешті ми побачили річку Здвиж через яку була перекинута невеличка дамба.

Ми було хотіли піти уздовж річки Здвиж на південь та тісно стояли хатки над річкою, тому нам довелося обходити їх через центральні вулички села, що вивели нас на Вахівські поля. На Вахівських полях росло багато городини, подекуди росли плодові дерева, біля яких вдалося знайти трішки яблук. Трохи відійшовши від села нам відкрились прекрасні краєвиди - ліс, що різ над Здвижем із заходу, вахівські хатки на пагорбах на півночі, золоте поле з високих трав зі сходу та на півдні.

Через високу траву було досить важко йти та ми знайшли слід від джипа й по двом утворившимся коліям йти стало значно легше. Перепочити ми стали коло трьох сосен, що виросли прямісінько у полі. Чомусь згадалася африканська саванна та леви, що з такої високої трави зазвичай випригують на свою здобич.

Ми пішли далі і невдовзі увійшли у сосновий ліс. Йти в тіні велетенських сосен стало взагалі приємно. Та подекуди серед високих сосен де не де ніби велетенські рога оленя виринали лисі крони темних осин.

Майже дійшовши до другої дамби ми з Русланом розділилися, щоб швидше знайти найкращий шлях на ту сторону річки Здвиж. Я вийшов з лісу й одразу побачив дамбу біля якої прогулювалась мати з дитиною. Мати розповіла про шлях до Володимирівки і я поспішив розшукати Руслана, щоб і йому повідати про цю дорогу. Та як виявилося Руслан й сам знайшов цей шлях з іншої сторони.

Перейшовши другу дамбу ми побачили поселення, а через те що у нього не було офіційної назви (Зрештою я не знайшов такої на мапі) ми вирішили називати ці місця Вахівські дачі.

Будинки тут явно відрізнялись від будівль в Вахівкі, як мінімум новизною зведених будівель й трохи котеджним стилем, хоча й без зайвої вишуканості.

До третьої дамби тягнулася добра ґрунтовка уздовж річки з сосновими підлісками і навіть піщаними пагорбами. По цій дорозі нас наздогнав уазік з якого висунувся дядько у камуфляжі й запитав нас "ви з якої організації хлопці?" - "Та ми просто подорожуємо" - відповідав я. - "То мабуть трудові резерви" - з посмішкою додав дядько пародуючи ситуацію із кінофільму "Джентельмени удачі". "Жартівники місцеві єгеря" - подумав я проводжаючи їх уазік поглядом.

За третьою дамбою ми в скорому часі повинні були вийти на дорогу по якій їхали на автобусі до Вахівки тому порадившись з Русланом ми вирішили зробити привал на обід на одному із піщаних пагорбів, що нагадував дюну у пустелі.

Ситно пообідавши ми перетнули дамбу й вийшли в чисте поле, стежка по якому тягнулася до потрібної нам дороги. Сонце вже хилилося до горизонту, а навкруги почали наповзати дощові хмари, що тим не менше створювали просто неймовірної краси краєвиди. Такі пейзажі я лише інколи бачу у походах, а потім постійно згадую коли мене запитують "Що я знаходжу в своїх мандрівках?". "Краса створена природою та погодними умовами заворожує. Заради таких моментів я й ходжу у походи" - відповідаю я. Та навряд мене зрозуміють ті хто цього не бачив...

Зрештою дощ наздогнав нас й ми під сильним дощем почали одягати вітровки та натягувати кокони на ранці. І як зазвичай це буває в таких ситуаціях спрацював "закон підлості", тому що коли ми повністю одягнулись й були готові йти під дощем - дощ й закінчився. Промокші але звеселені таким поворотом подій ми пішли далі. Все більше темніло й коли ми дійшли до перших будиночків Володимирівки було вже ясно, що нас чекає нічний перехід та встановлення стоянки в темряві.

Володимирівка була темною та безлюдною. Із якихось особливостей можна було згадати лише магазин закритий як положено у селах на важкий, навісний замок.

Коротка історична довідка: село Володимирівка входить до складу Рудно-Димирської сільської ради. Населення 245 осіб. На території села знаходиться Руднянське лісництво. Село було засноване в 1986 році тому можна допустити, що й назву воно отримало від тогочасного голови колгоспу, або ж сільського голови.

Вийшовши із села знову потягнувся сосновий ліс уздовж дороги, а ми вирішили пройти ще одне село Рудня-Димирська.

Коротка історична довідка: село Рудня-Димирська центр сільської ради у Вишгородському районі. Населення - 261 особа. Приблизно село було основане в 16 столітті. Назва села походить, за однією із версій, від того що поблизу сучасного села на одному із островів річки Здвиж у 16-17 ст. існувала болотяна руда, господарем її була людина з Димера. Тому й носить село загадкову назву Рудня-Димирська. Зрештою болотяна руда тут точно була оскільки вона була сировиною для чугуноливарного заводу у Вахівці.

Пізніше тут був свій "залізний завод", але згодом запаси руди майже закінчилися й тут почали гнати смолу, випалювати вугілля. Під час Великої Вітчизняної Війни село було повністю спалене, й після окупації жителям довелося відбудовувати все заново. Зараз тут функціонує клуб, бібліотека, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення та колективне сільське підприємство "Промінь".

З часом ми дісталися й Рудні, це село здавалося значно більшим й людей, не зважаючи на пізню годину та неприємний моросящий дощик, було чимало. Декого ми навіть зустріли по дорозі з Володимирівки до Рудні але вирішили, що спілкуватися з хлопцями, які швидше за все, йдуть у сусіднє село щоб відпочити у клубі, не буде про що.

Тоді ми знизили темп й хлопці, що йшли на легкі зникли за поворотом.

Останні промені сонця зникли за горизонтом, а дощ все накрапав. В Рудні ми бачили доглянутий пам'ятник невідомому солдату, школу, сільську раду та безліч магазинів. Зрештою ми благополучно вийшли із села і в цей темний час, у селі за нашими спинами запустили феєрверк, дуже незвичайно було бачити його тут.

Ми все далі й далі віддалялися від Рудні та дощ не вщухав й стало зовсім темно, хоча й крайньої надобності у фонариках ми не відчували. Зрештою відійшовши від села на 3-4 км ми повернули до лісу й завдяки фонарикам знайшли підходяще місце для стоянки.

І як тільки ми налаштувалися ставити табір дощ закінчився, але ж ми хотіли швидко натягнути тент та перечекати його. Напевне вдруге спрацював "закон підлості". Та як би там не було я з Русланом спокійно встановили палатку, натягнули тент та розвели багаття. Потім приготували яловичину з рисом й смачно попоїли. А з часом лягли спати

після довгої душевної бесіди.

Ранок був сонячним й не поспішаючи ми поснідали та зібравшись почали виходити з лісу. З ранку було досить незвичайно спостерігати за лісом, що ми бачили тільки у світлі фонариків. Згодом ми вийшли з лісу й направились до Гути-Катюжанської.

Коротка історична довідка: село Гута-Катюжанська входить до складу Катюжанської сільської ради. Населення - 92 особи.

Село було засноване приблизно у 16 ст. на місці де було багато піску для виплавлення скла. Звідси й походження назви "Гута" - завод виплавлення скла й "Катюжанська" як власність Катюжанки.

Гута-Катюжанська до початку XIX ст. підпорядковувалась Димерському старостві, а в зв'язку з конфіскацією старостинських земель стала державним селом. Парафіяни селища в середині XIX століття відносились до Михайлівської церкви у Катюжанці.

Сьогодні тут діють клуб, фельдшерсько-акушерський пункт та продуктовий магазин.

Гута-Катюжанська запам'яталась якоюсь особливою засушливою місцевістю. Навкруги будинків та уздовж дороги ми бачили багато піску. Не дивно що саме тут виготовляли скло. Все ж Гута була маленьким селищем й досить швидко ми знову вийшли на вже останній відрізок дороги до Катюжанки.

І ось ми вийшли на головне шосе з Києва до Іванкова, Чорнобиль та Білорусь. Можна було одразу йти до Катюжанки та мені закортілося в останнє побачити річку Здвиж, що супроводжувала нас увесь час. Велетенський міст перекинутий через невеличку але дуже мальовничу річку Здвиж ніби нагадав усі наші пригоди учорашнього дня.

Через деякий час ми зайшли в Катюжанку.

Коротка історична довідка: село Катюжанка центр сільської ради у Вишгородському районі. Населення 4240 осіб. Засноване приблизно у 16 ст. вихідцями з Димера. За однією із версій назва походить від прізвища одного із перших поселенців - Катюги.

Цікаво що значення прізвища Катюга походить від давньослов'янського слова "катюжний" - жорстокий, катовський (звідси слово кат). Тобто таке прізвище міг отримати суровий, грізний чолов'яга.

Інша версія основана на легенді про те, що нібито група людей із сумнівною репутацією поселилася в навколишніх лісах. Ватага збудувала підвісні ліжка ("кроваті" для ночівлі - звідси урочище "Краватьки"). Недалеко від цього урочища проходив шлях з Чорнобиля до Києва, яким люди їздили на базар. Саме вони ставали об'єктом грабежів.

Злодії відбирали в них гроші та товар, а якщо ті намагались чинити опір - жорстоко били, катували. Звідси місцевість, а згодом і село, одержали назву Катюжанка.

Тим не менше в наш час у селі поселився священник, що дуже допомагає людям. Щоп'ятниці та щосуботи в село до місцевого священика о. Олександра Бонара приїздять до 500 людей, які прагнуть позбутися алкогольної, тютюнової, наркотичної або гральної залежностей (жінки - також безпліддя).

Відомими уродженцями Катюжанки можна згадати - Наталію Сумську, акторка та телеведуча, Народна артистка України, лауреат Шевченківської премії (2008).

До приїзду маршрутки було ще багато часу, тому я вирішив хоча б збоку глянути на церкву, що побудував відомий на увесь світ батюшка, що допомагає усім бажаючим кинути шкідливі звички. Як і запевняв мене Руслан Катюжанка вражала розмірами й інфраструктурою. Багаточисленні магазини, заводи, школи й технікум (ліцей) - все це явно тягнуло на звання міста. За черговим поворотом ми побачили храм. Я зняв рюкзак і пішов подивитись поближче. І коли я зайшов на територію церкви мене охопила якась просто неймовірна, світла легкість, стало спокійно на душі, тоді я підійшов до одного з прихожан та запитав "чи можна зайти до храму?". Прихожанин відповів, що храм зачинений, але можна попросити святого отця щоб той його відкрив. Побачивши батюшку, зайнятого чимось із прихожанами, я вирішив його не відволікати й повернувся до Руслана, що чекав мене неподалік.

Ще раз перехрестившись ми пішли до місця, яке нам вказали місцеві жителі. За їх словами там зупиняється маршрутка на Київ й саме там її легше за все піймати. Звісно слово піймати нам з Русланом не сподобалось та взявши в одному з магазинів прохолодного квасу ми прийшли туди й стали чекати. До приїзду маршрутки залишалося ще години півтори тому не поспішаючи ми попивали квас, в коли допили я помітив людей, що безрезультатно ловили попутку. Пояснивши Руслану, що нам нічого втрачати, а часу у нас достатньо ми встали до черги на попутку. Я розумів що піймати попутку з такими рюкзаками ой як не просто... Та мабуть знову, втрете за похід спрацював "закон підлості" і як тільки ми встали до черги тих людей що чекали попутчика поки ми пили квас одразу з забрали, а через хвилин 5 й для нас зупинився автомобіль. Привітний водій за "полтиннік" погодився довести нас обох до повороту на Вишгород.

Йдучи по дорозі на Вишгород під пісню "Desireless" – "Voyage, Voyage" я міркував про те, що залишається все менше місць у Вишгородському районі де ми з друзями ще не бували, але з тим все більше вражень в нас залишається від цих чарівних заповідних місць.

Вело-похід до Ворзеля (Гостомель - Ірпінь - Буча - Ворзель - Пуща-Водиця)

MrDibr — Mon, 07 Jan 2013 01:45:18 GMT

Вело-похід до Ворзелського помістя

24-25.08.12

Настав час знову осідлати свого залізного коня й мандрувати Київщиною. Зрання до мене під'їхала Оля й разом ми вирушили у дорогу.

Досить швидко ми дісталися Водогону. На водогоні я зайшов до невеличкого магазинчику й придбав нам по чашці запашної маккави, щоб повністю прокинутись. Далі ми повернули у напрямку кільцевої дороги ми поїхали по широкому, рівному шосе, яке просто утопало в густому сосновому лісі. На кільцевій дорозі з велосипедом Олі трапилася поломка, розкрутився гвинт, що фіксував кермо, тому ми зїхали з дороги до вїзду на одну із просік. Просіка перекривалася біло-зеленим, дерев'яним шлагбаумом, на який був намотаний колючий дріт. Після невеличкого ремонту мені аби як вдалося зафіксувати кермо, та без спеціальних інструментів то було лиш тимчасове рішення.

До того ж я поранився, добре що неподалік росли подорожники, якими я перев'язав рану. Далі ми рухались повільніше сподіваючись зустріти по дорозі СТО.

Перед тим як кільцева дорога закінчилася ми натрапили на заправку ярко синього кольору. Трохи попитавши водіїв та персонал я знайшов мужичка, що позичив нам плоскогубці та ключ, ба навіть допоміг відремонтувати Олін велосипед. Я хотів віддячити мужичку й дати йому 10 гривень зі словами "ну хоча б на бензин буде". Мужичок грошей не взяв та лише побажав нам щасливої дороги. Потім я зрозумів, що необачно говорити такі слова мужичку, що працює на заправній станції.

І ось ми знову в дорозі з відремонтованими велосипедами. Перепочивши ми рухались дуже швидко, як для швидкості міського велосипеда на якому їхала Оля, 15-23 км/год.

Проїхавши розв'язку де закінчувалась кільцева й починалася дорога на Гостомель мене вразив велетенський пам'ятник м'ячу встановлений у центрі розв'язки, він нагадував про велику честь для України приймати Євро-2012. Знову потягнулась дорога та ліс обабіч неї, ще обабіч дороги ми бачили безліч фешенебельних готелей, котеджей, барів та ресторанів та й інших придорожні заклади.

Нарешті за черговою гіркою ми побачили в'їзд до південної частини Гостомеля.

Коротка історична довідка: Гостомель — селище міського типу у Київської області, відноситься Ірпінській міськраді.

За переказами, Гостомель відомий з давніх часів. Та перша письмова згадка про селище датується 1494 р.

Селище Гостомель за часів Київської Русі було "городом” — "огородженим” — укріпленням. За переказом, Гостомель раніше звався Остромиром — було таке слов'янське чоловіче ім’я (пригадайте Остромирово євангеліє). Коли це ім’я перестало вживатися, назва селища поступово скорочувалась і спрощувалась, втрачаючи зв’язок з давнім ім’ям. (Остромир - писалося Остромірь - рос. слово острий видозмінилося на укр. гострий, тому гостомирь - й коли буква "р" перетворилася на "л", а "и" на "е" перетворення було закінчене й селище стали офіційно називатися Гостомель).

У 1495 Році великий князь литовський Олександр надає Гостомлю князеві Іванові Дашкевичу Львовичу Глинському. Потім у 1614-го польський король Сигізмунд ІІІ дарує Гостомелю магдебурзьке право. В період національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, він стає козацьким сотенним містечком Київського полку. У 1694 тут будується церква й історія міста продовжується.

Тут ми зупинилися біля пам'ятника Невідомому Солдату, де до того ж встановили дві зенітки. З цієї гірки відкривався чудовий вид на цю частину міста. Хатки та садочки, церква та річка Ірпінь виднілися в далечі. Швидко ми спустилися з гірки й перетнули міст через невеличку річечку Ірпінь, та хоч річка була вузенька, зрошувальні сільськогосподарські канали займали досить широку територію.

Тоді я звірився з часом і виявилося, що ми упередили графік на декілька годин. Порадившись ми вирішили заїхати на Ірпінські озера, де можна було й пообідати. Переїхавши міст ми повернули ліворуч і в'їхали в місто Ірпінь.

Коротка історична довідка: Ірпінь — місто обласного підпорядкування в Київській області, розташоване на річці Ірпінь. Центр Ірпінського регіону.

Місто Ірпінь стоїть на річці Ірпінь, — звідси і його назва. Пояснень походження назви річки є декілька. Чи не найімовірнішим здається виведення цієї назви від слов’янського ръ(е)пенъ, де ръ(е)п — ”яма”. Близьке до цього і слово роп(а), якщо в ньому занепав звук о. Місцеві краєзнавці твердять, що колись річку звали Пірна (від імені бога Перуна). З прийняттям християнства її назву змінили, переставили склади на Ірпінь. Тому назва й міста й ріки може походити від особливостей рельєфу цієї місцевості - від ръ(е)п — ”яма”, тобто низовина. Також за переказами місцевих жителей назва річці та місту була дана від слов'янського божества Перуна - громовержця, від слова Пірна.

Недалеко від Ірпеня виявлені поселення лебедівської культури часів бронзового віку 11-9 століть до н. е., підгірцевської культури 6-3 століть до н. е., давньоруської культури.

У руську добу в Приірпінні проходив кордон між двома східнослов'янськими союзами племен — полянами і древлянами. Під час монголо-татарської навали ці місця були спустошені. Їхнє нове заселення почалося в лише в XVI столітті. Місцеве населення брало участь у національній революції 1648—1676, в народному повстанні під проводом Семена Палія.

У 1686—1793 роки по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями в Україні. У 1793 році, у зв'язку із другим поділом Речі Посполитої, Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, входить до складу Російської імперії.

В місці де річка Ірпінь впадала в Ірпінські озера й де був перекинутий міст, що вів до центру міста ми спустилися вниз до озер й влаштували там обід, а прекрасні види озера радували око та покращували апетит. Відобідавши ми повернулися на основний маршрут.

Коли ми вїхали на вулицю "котеджей", що розташовувалась по дорозі в Бучу в мене склалося враження, що я потрапив у лісове місто. Все просто утопало у зелені - церкви, будинки, ресторани, котеджі, навіть дорога якою ми їхали була оповита зеленню. По дорозі з мене непомітно спали сонцезахисні окуляри, а коли я повернуся щоб знайти їх від них залишилась лиш горстка пилу, після того як по ним проїхалась якась автівка. То був явний знак бути уважнішим, проте поки я шукав свої окуляри відпочила Оля й ми змогли рушити далі до центра Бучі.

Коротка історична довідка: Буча — місто обласного, Київська область. До 1 січня 2007 року Буча була селищем міського типу у складі Ірпінської міськради.

Місто Буча дістало таку назву вже у XX ст. Колись на місці сучасної Бучі було село Яблунька. Власником села був польський шляхтич Юрій Лясота. У 1900 році біля села збудували полустанок Києво-Ковельської залізниці і дали йому назву Буча, бо він був розташований між двома невеликими притоками Ірпеня — Рокачем і Бучею. Річка Буча спочатку дала назву полустанкові, а пізніше й селищу й згодом місту. Назва річки пояснюється так. У давнину у слов’ян було слово бука, воно означало "гудіння, дзижчання, мукання, ревіння”. Можливо, назва річки від цього слова. Існувало також слово букаті — "бекати, ревіти, ричати”. Посилаються й на слово бучало — ”вир; глибока яма”. Мабуть, у ті давні часи річка була швидкоплинною, повноводною і гучною, тому вона "букала”, ’’бучала”, як тоді говорили.

Центр міста Бучі мені дуже сподобався. Невеличкі, старенькі, відреставровані будиночки, чепурні магазинчики, охайні газони й чистота довкола. На розі однієї із вулиць я помітив аптеку й вирішив обробити свою рану. Аптекарша з радістю продала мені пластир й щедро дозволила мені скористатися зеленкою з її аптечки. Тоді я обробив рану

й подякував за допомогу. Згодом ми з Олею помітили цікаву площу й поспішили оглянути її. То було дивне місце, що своєю напівсферичністю нагадувало майдан незалежності у Києві, та в центрі замість пам'ятника дівчині (незалежності) на колонні був встановлений бюст Тараса Григоровича Шевченка. Вся площа виглядала як напівсфера по похилим границям якої були викладені прекрасні композиції з різнокольорового каміння, позаду розвивалися на вітрі прапори різни міст України.

Повертаючись на головну дорогу ми все ж вирішили зайти в затишну кафешку з дивною назвою "Шурави", де ми пропустили по келиху "Старого міста".

Коли я та Оля добряче перепочили, ми вирушили ще до одного скверу де був встановлений БТР та запалений вічний вогонь солдатам загинувшим в Афганістані.

Гарне враження залишила за собою Буча, та час плинув й ми вирушили далі. Рухаючись вуличками Бучі ми бачили їх новобудови, футбольний стадіон та супермаркети. Цікаво, що у Бучі також як і у Вишгороді були збудовані два Еко-маркети. За останнім велетенським Еко-маркетом закінчувалося місто Буча й при виїзді мене сильно вразило велике поле висохших соняшників. Таких полів засіяних в промислових масштабах у нас під Вишгородом не було, саме тому це мене так здивувало.

І ось ми у Ворзелі.

Коротка історична довідка: Ворзель — селище міського типу у Київської області, Ірпінської міськради.

Щодо походження сучасної назви селища існує декілька припущень. Найпопулярніша пов'язує її з цегляним заводом фон Верзеля (Вьорзеля), що був розташований неподалік і був викуплений незадовго до заснування селища його співзасновником Пеховським. Назва сподобалася Пеховському ще й співзвучністю з французьким Версалем.

Як вважає історик Рибаков, раніше корінь «вор» в українській мові мав значення «межа» (згадаймо «воріття», «ворота», «ворожити» (виходити за межу), ворог (чужий, з-за межі)). Якщо перша частина слова означає «межу», то друга частина — зель — може бути ім'ям або прізвищем господаря, власника цієї межі. На користь цього припущення свідчить те, що недалеко від цих земель була розташована німецька колонія. Тож цілком можливо, що землями сучасного Ворзеля колись володів якийсь німець на прізвище Зель.

Згадуючи зараз про все побачене у селищі можу сказати, що в мене воно викликало дивне й не однозначне враження. З одного боку воно було просто закинутим, затонувшим у тіні високих старих дерев, кущах, чагарниках та хащах, що поросли усюди де тільки могли вирости. З іншого боку вся ця зелень поросла навколо старих, закинутих, сірих й

похмурих будівль часів Радянського Союзу, дитячих таборів, шкіл, аптек, дитсадків, пошти, парків та інших громадських місць.

Місцеві жителі м'яко кажучи не викликали довіри - вони пили пиво, лузали насіння й складалося враження, що ночі тут досить не спокійні...

Переїхавши по підземному переїзду над залізною дорогою ми доїхали до власне цілі нашої поїздки - садиби Ворзелської графині Уварової. В будинку знаходиться «Ворзельський центр творчості». Уваровський дім, як його називають в народі, як і тюльпанове дерево, є символами селища. Цей будинок відомий київський промисловець і меценат Терещенко подарував своїй дочці. В 2000-ні будинок реставрований з метою створення в ньому центру дитячої творчості і краєзнавчого музею. В 2012 музей та центр працюють регулярно.

Тут наш маршрут закінчувався й помилувавшись дивною але красивою скульптурою на підїздах до садиби та нетиповим пам'ятником невідомому солдату, ми вирушили у зворотньому напрямку уздовж залізної дороги.

По дорозі ми побачили санаторій "Орлятко". Оля розповіла, що тут колись лікувався наш добрий товариш Вовчик.

Потроху ми доїхали до насипного мосту, що був перекинутий через залізну дорогу. Видряпавшись нагору нам відкрився прекрасний вид на місто Ірпінь та Ірпінський ліс.

Швидко рухаючись ми повернулися до Бучі де у місцевому Еко-маркеті придбали необхідну нам провізію для ночівки. Ми знову проїжджали по дорозі на Київ, яка не переставала дивувати великою кількістю котеджів, ресторанів та готелей. Доїхавши до повороту на Пущу-Водицю ми повернули цьому напрямку, щоб підібрати місце під ночівку. Покружлявши в районі 2-3 лінії ми вибрали ліс у північно-східному напрямку, там ми знайшли гарну лісову галявину але розташувались неподалік від неї у кленовій рощі.

Розбивши табір ми приготували локшину й повечерявши лягли відпочивати. І ось що дивно, поки ми не лягли спати небо було чистим та спокійним, але як тільки почали засинати нагрянула буря. Свистів вітер, гримів грім, дощ лив як із відра. Я декілька раз прокидався турбуючись за сухість речей та намета. Коли ж я прокинувся зранку вже світило сонце й від вчорашньої бурі залишилася лише мокра земля. Не без труднощів ми розвели багаття й змайстрували сушку для речей. Потім ми приготували сніданок. Блукаючи по кленовій рощі я помітив велетенські гриби парасольки, та провіанту у нас і без того вистачало, тому ми поснідали й почали збиратися у дорогу.

Зворотня дорога до Вишгорода давалася не просто, у Олі постійно траплялися поломки. Тоді ми не падали духом ремонтували велосипеди й рухались далі то пішки то на велосипедах. Останньою зупинкою перед Вишгородом був Водогін де я, вже традиційно, заскочив у магазинчик де придбав нам з Олею прохолодні напої. Освіжившись ми були готові до останнього ривку й невдовзі вже їхали по Вишгородським вуличкам.

Нарешті я побував у Гостомелі, Ірпіні, Бучі та Ворзелі, чи у Гостомеле-Ірпіне-Бучачському троєградії, і склав власне враження про ці місця, по своєму цікаві, загадкові місця Києво-Святошинського району.

Водні походи 2012 року о. Великий та острів Сваром'є (Хмільний)

MrDibr — Sat, 05 Jan 2013 18:24:09 GMT

Водні походи 2012

Отже придбавши гумового човна з 4-ма веслами на 4 персони, я найменував його "Прудка чайка" й намітив дві перші цілі - острів Великий на Дніпрі неподалік Вишгорода та острів Сваром'є у Київському морі, що між Вишгородом та Лебедівкою, неподалік півострова Гористе.

Першою ціллю був острів Великий

28.07.12

Ось і настав день який я так довго чекав - мій день народження й організація першого водного походу. Забігаючи на перед можна сказати, що говірка "перший млинець - комом" досить підходить до нашого походу, та все одно як невдачі так і радісні, веселі пригоди чекали на нас.

Неділю назад після того, як я придбав човен я вирішив його опробувати й тоді все вийшло досить вдало. Лише декілька зауважень я записав в бортовий журнал - "взяти спеціальні перчатки та сонцезахисні окуляри, придбати додаткові 2 весла" ось і все. Але тоді я не врахував те, що човен ми перевіряли з 8 до 10 години вечора, а вирушати у похід ми мали з 10 до 2 години дня.

Уранці мені урвався терпець і я ще о 9:00 вирушив на місце збору, щоб як слід підготуватися. Зібравши речі й визвавши таксі до Чайки, мій брат Олексій, Олександр та я прибули у місце збору й почали збирати човен й тут трапилась перша невдача. Із 3 секторів човна 2-ий не витримав тиску повітря, що почало розширюватись у спеку, й з'явилася дірка. Не гаючи часу я поспішив до дому, щоб взяти забутий вдома ремонтний набір. Коли я повернуся ми витратили увесь час на ремонт човна й коли закінчили прибули гості на мій день народження та попутно члени екіпажу "Прудкої чайки"- Антон, Юлія та Руслан. На жаль ремонт під літньою спекою, як і попереджав мене батько, не приніс бажаних результатів, але пам'ятаючи скільки часу було затрачено на підготовку експедицію відступати було нікуди. Тому домовившись та вирішивши хто й коли буде йти, ми спустили човен на воду. В першу групу входили - я, мій брат Олексій, Олександр, Юля та її собачка Габі. Ми доволі швидко добралися до Вишгородського півострова Коси й зробивши невеликий перепочинок, тоді як мій брат та Олександр допомогли переправитися Антону та Руслану. Далі в тій же групі ми вирушили до острова Великого.

Острів «Великий» - найпопулярніше і найбільш відвідуване місце відпочинку на теплоходах, моторних і невеликих парусних яхтах.

З висоти пташиного польоту о.Великій нагадує лагуну у формі півмісяця або знаку з тихою заплавою всередині острова.

О.Великій розташований у межах міста під Вишгородом не доходячи кілька кілометрів до шлюзу Київського водосховища. Фактично він знаходиться між містом Вишгородом та Осещенськими дачами. Клімат тут - пустельний з піщаними пляжами та крутими берегами із західної сторони, та лісо-степовий з густими сосновими рощами та рівними, заболоченими берегами із східної сторони, та в центральній його частині.

Це сама мальовнича місцевість з чудовими пляжами, чистим річковим піском, різноманітними полянами, сосновим лісом, прекрасними піщаними берегами.

На острові розташована також обладнана територія для святкувань.

Цікаво, що у острова досить древня історія. Вперше острів згадується в 1103 році "Під Вишгородом на острові в своєму лагері помирає князь Святополк (Михайло в хрещенні). І привезли тіло до Києва, до Михайлівського Золотоверхого собору, який він будував. Тут його й поховали. Його жінка Варвара запам'яталась неймовірною щедрість, бо після смерті чоловіка половину його багатств та скарбів віддала церкві та бідним." Отже тоді тут була застава - воєнний лагер для контролю суден, що плавали у цій частині Дніпра.

Друга згадка 1146 року дає підстави припускати, що на ньому ще залишились руїни давньоруського палацу "Із-за хвороби Всеволод Ольгович мусить припинити війну, він зупиняється на острові неподалік Вишгорода, де є палац та прислуга. Він зве до себе Давидовичів, Ізяслава Мстиславовича та друзів з Києва, щоб сказати останню волю - присягнути його брату Ігорю у вірності. Його поховали в церкві Бориса та Гліба. Приїхавши у Вишгород Ігор отримав присягу місцевих жителів."

Ці згадки взяті з літописів та як завжди не всі історики вважають, що цей острів саме Великий, адже назва його не згадана, лише "Острів неподалік Вишгорода". На мою думку гіднішого кандидата, чим острів Великий, на роль таємничого острова годі й шукати.

І ось ми припливли. Льоха та Саня відправились за іншими, а ми з Юлею та собачкою Габі залишились. Вигрузивши речі я пішов у розвідку, але допустився помилки не одягнувши взуття. Пісок був настільки гарячим, що здавалося йдеш по розпеченому вугіллі. Тому я повернуся й скупавшись в Дніпрі надягнув кросівки й пішов у розвідку на північ. Я бачив багато гарних чудово розташованих стоянок та на жаль всі вони були зайнятті, люди практично сиділи однин на одному. Тоді я повернувся й пройшов ще трохи на південь - ситуація була майже такою самою, і тільки одне місце було вільне. Причиною того що невеличкий сосновий оазис серед білосніжних пісків ніхто не зайняв була жахлива загаженість. Там була розкидана велика кількість пляшок з під пива, вина, горілки, коняку, гора сигаретних недопалків, целофанових пакетиків, й іншого сміття. Коли ми з Юлею прийшли на місце то завзято взялися за очистку території і вже через 20 хвилин місце преобразилося - то вже була зовсім інша, підходяща під стоянку місцина.

Трохи пізніше припливли Саня, Льоха, Руслан та Антон й разом ми вже поставили палатки, натягнули тент, назбирали палива для вогнища. Пора було вже й відпочити - скуштувати мартіні. Пізніше ми пограли у футбол, благо тут була чудова піщаний майданчик. Після гри ми взялися за приготування ухи. Я по власному рецепту додав 100 г. текіли й вкинув палаючу головешку. Уха вийшла просто чудова й куряча грудинка пішла як то кажуть "на ура". Все це ми зїли добряче запиваючи текілою під різноманітні тости. Тим часом звечоріло й скупавшись ще раз ми розійшлися по палаткам.

Зранку було спекотно й в першу чергу й пішов скупатися. І чи у вечорі текіли було забагато чи я "переборщив" із сіллю та почував я себе не досить добре. Та дякувати друзям вони взяли у свої руки згортання табору та переправку на велику землю.

Повертаючись нас сильно знесло течією Дніпра й замість коси ми причалили до Водогінної забороненої зони рясно усипаної великим камінням. Чудовим було те, що каміння на березі повністю закривала тінь від велетенських тополей. В цій тіні поки я та Юля чекали на друзів із другого запиву мені стало значно краще й коли усі повернулися поплутавши по території водогону ми знайшли лаз в стіні й вибрались до вїзду у місто Вишгород. Тут я попрощався з Русланом, Юлею та Антонам а разом із Сашою та братом замовив таксі та благополучно повернувся до дому.

Важким видався перший похід та як то кажуть "перший блін комом", не буду опускати руки із-за першої невдалої спроби й як тільки випаде можливість обов'язково схожу в другий водний похід.

Другий водний Похід на острів Сваром'є (Хмільний)

15-16 вересня 2012 року

Зробивший закупку провізії ми з Русланом викликали таксі, що швидко домчало нас до тієї частини парапету Київського моря де легше за все було б переправитись на острів Сваром'є. Назву Сваром'є та Хмільний я буду використовувати далі по тексту, тому що саме ці мені більш за все до вподоби, хоча у острова є й інші народні назви - Піщаний, острів чаєк, Косий. Острів був створений штучно, так як спочатку це був пагорб неподалік села Сваром'є. При будівництві Київського водосховища, або як його називають у простонародді, Київського моря село було затоплене, а пагорб став островом.

Отже накачавши човен ми почали спускати його на воду. Можна було б довго розповідати, як важко було спустити човен по слизькій плиті, як я з Русланом ледве не скупалися в одязі, та опустимо ці деталі, а напишу я лише що з горем пополам ми закинули рюкзаки до човна й погребли до острова. Відстань була невелика всього 500 метрів, тому вже за півгодини ми підпливали до затишної бухти серед комишу, до чистісінького пляжу. То було дійсно казкове місце, яке перевершило всі мої очікування.

Та частина острова до якої ми причалили складалась з піщаного пляжу та обустроїної під стоянку полянки, далі була полянка побільше з місцем під багаття, намет. Тут був змайстрований зручний столик з лавками, з одного боку полянка була захищена високими деревами, з іншої піщаним пагорбом - "дюною" в два людських роста, тут також був натягнутий мотузок на який дуже зручно було обперти наш човен. В районі полянки росло багато комишу, сосен, берез, осик і що саме цікаве - хмелю.

Оскільки у острова багато неофіційних назв, а про офіційні я інформації не знайшов, ми з Русланом вирішили надати йому ще одну назву, вважаючи що "одною більше, одною менше", а нам приємно. І ось я торжествено підняв весло і продекларував назву, що придумав мій товариш Руслан - "Від імені клубу мандрівників Золота гільдія нарікаємо цей острів - Островом Хмільним!".

Спочатку ми хотіли розкласти табір і йти дослідити острів та неймовірної краси піщаний пагорб, який ми встигли прозвати "дюною", вабив можливістю оглянути все навкруги.

Отже взявши із собою фотоапарат, монокль та по пляшці холодного пива ми піднялися на його верхівку та присівши на карематі, ще довго милувалися неймовірної краси морськими пейзажами. Погода стояла сонячна, трохи дув легкий вітерець, а на горизонті де води Київського моря зливалися з блакитним небом, плавали маленькі хмаринки.

Коли я з Русланом відпочили духом та тілом ми вирушили на огляд острову. Із полянки, що ми вже так облюбували, в глиб острова, що загалом складався із непрохідних хащів, кущів та невеликих деревців, вели дві доріжки-лази по одній із яких ми вийшли на Північний пляж з якого було добре видно крюковидний північно-східний край острова та правобережну частину Київського моря.

На береговій лінії виднілися Вишгород, пагорби Межигір'я, Нові та Старі Петрівці, Лютіж. Тут також під стоянку була більш-менш підходяща полянка, та вона не йшла ні в яке зрівняння з полянкою поблизу "Дюни" та бухти "Берізки", як ми назвали місце куди причалили.

Пройшовши північний пляж, що простягався приблизно на 50 метрів ми знову зайшли в хащі. По тропі-лазу ми вийшли на західний мис острову з невеличким піщаним пляжом та тоненькою бухтою серед густих заростей комиша.

В далечі на горизонті виднілися висотні будинки Києва та Вишгорода, Київської ГЕС та ГАЕС. Пора було вертатися й Руслан вирушив по північною тропою-лазом, а я вирішивши оглянути якомога більше й рушив менш зручною південною тропою-лазом. Дорогою мені трапилося дерево з невідомими мені червоними ягодами та декілька ну зовсім малесеньких полянок.

Полянки були настільки маленькими, що на них ледве вистачило б місця щоб розвести багаття, що вже й говорити про встановлення намета. Так потроху ми повернулися до "Березової бухти" й вирішили, що острів потрібно обійти повністю тому ми одразу піднялися на "Дюну" й вирушили до кручковидного північно-східного мису.

Рухаючись на північ по вершині піщаного пагорба ліворуч все низом стелився густий комиш, праворуч же тягнулася піщана круча серед якої можна було побачити старий чорний пень. Мабуть раніше тут росло велике дерево та з часом обдуте холодними північними вітрами воно засохло й відвідувачі острову вирішили пустити його деревину на багаття. До кінця кручковидного мису піщаний пагорб поволі спускався до води. Тут ми й закінчили обстеження острову.

Повернувшись до Березової бухти ми поставили табір: натягнули тент, встановили намет. Настав час розвести багаття. Знайомий Руслана розповідав, що на острові дуже велика проблема з паливом для багаття, тому додатково ми докупили дрова, та як виявилося дарма. Через 15 хвилин ми назбирали палива на 4-5 годин горіння середнього вогнища, тому проблема з вогнем була майже одразу вирішена. Коли я черговий раз йшов за гіллям, то натрапив на те, що змусило мене не повірити своїм очам. На затишній полянці я натрапив на цілу плантацію печериць. Великі, зрілі вони були зовсім не червивими. Коли я назбирав їх з 1-2 кг. та показав Руслану, він виказав своє занепокоєння тим що вони можуть виявитись отруйним.

Я пояснив товаришу, що в дитинстві дуже часто збирав печериці, тому впевнений що вони їстівні та дуже смачні. Звісно ми додали їх до ряду страв на вечерю й почали готовку. На вогнищі ми розігріли рис з яловичиною та нарізали овочів. І якщо готували все ми на столику то вечеряти довелося під тентом через несподівано накотившу бурю. Почалася гроза, пішов сильний дощ, та мабуть тому наше портативне радіо перестало ловити FM хвилі. Через те час від часу нам доводилося слухати Китай, Індію та арабські країни. Так попиваючи бальзамчик, за філософськими розмовами прийшов час йти до сну.

Дивно але ранок був сонячним й від учорашньої грози залишилась тільки мокра земля та біло-сизі хмаринки, що плавали по небу. Все ж дрова трішки намокли, тому трохи повозившись мені вдалося розвести багаття й ми з Русланом змогли випити по чашці запашної ранкової кави. Настрій був прекрасним й ми неспішно поснідали залишками припасів, що завбачливо залишили звечора.

Щоб попрощатись з островом ми взбігли на "дюну" й знову окинули взором це чудне місце. Над нами пролетіла зграя чайок, в цьому я побачив знак того, що пора повертатися на наш човен "Прудка чайка" й вирушати на материк. Зібравши речі ми підкачали човен й без проблем відчалили від острова Хмільного. Мені навіть не потрібно було гребти, чималі хвилі Київського моря несли нас до слизького парапету, що тягнувся від Вишгорода до поворота на Лебедівку й далі на північ. Згадуючи як тяжко нам було спускатися на воду, ми боязко гадали "як же нам тепер піднятися по цим слизьким плитам самим, та ще й витягнути човна з туристичними рюкзаками?". А поки ми міркували настав час діяти і я зістрибнув у воду на похилу, слизьку плиту демені було майже по пояс. Звісно ж тримаючи човен я почав зіскользувати на глибину, тому човна довелося відпустити, зате досить швидко мені поталанило вибратися на не слизьку частину плити. А поки я вибирався із води Руслан вирівняв човна підплив до мене, й коли мені вдалося непогано зафіксуватися він зіскочив у воду. Таким чином по черзі мені вдалося витягнути спочатку "Прудку чайку" а потім й Руслана. Все відбулося дуже швидко за якихось 3-5 хвилин й задоволені такою швидкою та вдалою швартовкою ми вирішилипосидвти на теплих, нагрітих сонцем плитах й ще раз поглянути на самий південний острів Київського моря.

Далі ми не поспішаючи склали човна та визвали вже знайомого нам таксиста, що повіз нас до Вишгорода. Незабаром він приїхав, а оскільки ми їхали уздовж парапету, то у нас була можливість ще довго насолоджуватись широким розливом акваторії Київського моря та невеличким островом Хмільним.

Интересные факты о географических объектах в околицах Вышгорода

MrDibr — Sat, 22 Sep 2012 00:33:16 GMT

Недавно побывал на острове недалеко от Вышгорода и появилась идея сравнить карты 1856 и 2012 годов.

Сразу хотелось бы выделить несколько интересных географических объектов что существенно изменились со временем в связи с созданием Киевского водохранилища. «Киевское море» образовалось в результате создание плотины Киевской ГЭС (ноябрь 1964).

При строительстве водохранилища были затоплены множество сел, жителей которых переселили как в существующие села, такие как - Лютеж, Старые Петровцы, Новые Петровцы, так и в новообразование

села - Лебедевка, Ровжы и т. д. Конечно много людей пересилили и в город Вышгород. Люди уехали но дома остались и множество их сейчас находятся под водой.

Также существенно изменилась карта и хотелось бы особенно выделить несколько объектов.

Начну пожалуй с острова на котором я недавно побывал. Остров находиться в 6-ти километрах к северу от Вышгорода, в 2-ух километрах от базы отдыха Гористое и в 1,5 километрах от Яхт-клуба. Остров очень красивый и вмещает на своей небольшой территории и сосново-березовый лес, и песчаный холм, и густой кустарник, и прекрасный песчаный пляж с оборудованной под стоянку полянкой.

У этого острова интересная история, когда-то он был самым высоким холмом неподалеку села Свароме. Прошло время село затопили, а холм превратился в остров. Интересно что у острова очень много народных названий и Песчаный, и остров Чаек, и Сваромя, и Косой, и Хмельной (поскольку на нем растет много Хмеля).

Что касается одного из названий острова и название затопленного села - Свароме, то их имя происходит от имени славянского бога Сварога. Сварог (др.-рус. Сварогъ, Соварогъ) — согласно славянскому переводу хроники Иоанна Малалы — бог-кузнец, отец Даждьбога.

Есть поверье что на этом холме стояло капище бога Сварога где жрецы проводили свои обряды.

Другому острову повезло меньше. Примерно в 2010-2011 годах остров исчез, дело в том что остров в отличии от его южного собрата от был намного ниже над уровнем Киевского моря и как поговаривают в очередной шторм его просто смыло, хотя просматривая его снимки через Google Earth в это довольно трудно вериться. До создания Киевского моря он был также холмом, а до его исчезновения был островом название в народе было "Песчаный".

Интересным является история образования села Лебедёвка. У жителей села есть две легенды откуда происходит название Лебедёвка. За первой легендой название происходит от первого жителя села - деда Лебедя что поселился тут в 20-их годах ХХ столетия. За второй легендой селяне увидели в этих краях прекрасного лебедя на одном из озёр и так и назвали село. Меня заинтересовала вторая легенда поскольку одно из озер, которое сейчас затоплено, и которое в 9 километров от теперешнего села Лебедевка называлось Лебединовка. То ли от названия озера назвали село, то ли на этом озере когда то видели того лебедя, история умалчивает, но легенды все также живут в народе.

Последним географическим объектом хотелось бы упомянуть озеро Волово. Сразу хотелось сказать что происхождения названия озера имеет две версии. Я бы их назвал более реалистичную и менее таковую. За первой версии, тут все логично, название происходит от волов, домашнего скота что паслось у берегов озера. Вторая версия, как мне кажется менее вероятная, заключается в том что Воловое происходит от имени славянского бога Волоса (Велеса), которое со временем трансформировалось с Волосовое в Воловое.

Велес, Волос (др.-рус. Велесъ, Волосъ) — божество в древнерусском языческом пантеоне, «скотий бог», покровитель сказителей и поэзии.

Интересно что с 1856 года до нашего времени озеро почти полностью пересохло. Случилось это в связи с образованием Киевского моря или по другим причинам, в любом случае карта территорий в близи Вышгорода претерпела значительных изменений.

Похід в Трахтемирів

MrDibr — Mon, 03 Sep 2012 20:15:32 GMT

Похід в Трахтемирів

14-15.07.12

Підготування до походу, почалося ще в п'ятницю, тому Антон Тагіров та Руслан Дашинський підійшли до мене, ще у вечорі та зробивши контрольну закупку ми лягли спати в очікуванні суботи, першого дня походу.

Ранкове пробудження з першим промінням сонця надихало на пригоди. Зваривши запашної кави та наспіх перекусивши яєчнею ми замовили таксі. І ось в назначений час погрузивши рюкзаки в машину ми знову покинули Вишгород, щоб відвідати древній та таємничій Трахтемирів. Таксі помірно їхало по поки що пустим вулицям міста Києва, а я згадував ту дивну, але таку приємну, зустріч з мандрівником, що з привеликою радістю та повністю безкоштовно довіз нас з Нижчою Дубечні до Вишгорода. Тоді ми були в поході до Лебедівки й дуже стомилися за два дні переходу, а мандрівник сам запропонувавши підкинути нас до міста, ще й розповідав нам про найцікавіші місця де він бував. Саме тоді ми перший раз почули про загадковий та мальовничій Трахтемирівський півострів.

"Там проживає відлюдник Олег Григорович, він розповідає про ті місця, а також може запропонувати себе в якості провідника та запросити стати таборем на подвір'ї його садиби-музею. Трахтемирів це й руїни древніх міст, городищ, монастирів, це степова місцина Київського Криму й пагорби Київських Карпат, це Канівське море з скелястими берегами, а ще невідома містика тих місць". З того часу ми вирішили будь-що потрапити в Трахтемирів і ось час настав.

На зупинку ми приїхали за 2 години до прибуття маршрутки, і як виявилось не дарма. Хоча ми й були першими майже відразу підійшла жіночка, яка замість очікуваного "Ви на Букрин? Я буду за вами", загадково мовила "Я вас признала! На Букрин хлопці?!" й посміхнувшись сіла на зупинку. Через 40 хвилин людей вже було достатньо на цілу маршрутку, тому за проханням пасажирів виділили додаткову маршрутку, що виїхала на годину раніше. В неї ми й погрузилися і після проплати 30 гривень проїзду рушили. Їхати було досить довго - 2 години. Ми проїзджали вже знайомі нам міста та села: Козин, Українку, Трипілля,

Халеп'я, Витачів, Стайки; та незнайомі нам: Гребені, Ржищев, Півці, Пії, Грушів, Ходорів, Малий Букрин і нарешті Великий Букрин - кінцеву точку проїзду й стартову перед Трахтемировом.

Зупинились ми біля магазину який звісно ж не працював в таку рань. Зате побачили там старенького дідуся з яким привіталися, він щось прокрехтів у відповідь й широко посміхнувся, тоді ми звірились з мапою й вирушили до Трахтемироав, а дідусь все проводжав нас посмішкою поки ми не зникли за поворотом.

Дещо відійшовши від зупинки ми вийшли на вулицю з таку знайомою нам назвою "Герої Дніпра". (З станції метро Герої Дніпра ходить маршрутка на Вишгород. Примітка автора).

Потім ми приходили чепурні будиночки Великого Букрина, які дивували своїм етнічним оформленням. Проходили плетений тин з глиняними горщиками та казанками на ньому, розмальований колодязь, хатинку мазанку з соломяною кровлю, по декуди паслися гладкі свині розміром з молодого бичка, клювали зерно кури, качки та індики.

Піднімаючись на черговий схил ми зустріли хлопця в червоній футболці, що ніс в руках своє взуття, він пройшов мимо нас наче примара й на вітання навіть не повернувся в нашу сторону, дивний хлопець тоді подумали ми та дива тільки починалися.

Так то в гору то в низ ми вийшли з Великого Букрина в урочище Кривий ліс. В Кривому лісі, мабуть названому так за непролазні хащі, подекуди відкривались і мальовничі полянки березових, дубових та соснових рощь з крутими обривистими схилами. Запам'яталась велетенська птаха, чи то орел, чи то сокіл, що покружляла над нами. І якось раптово ми вийшли до доволі заселеного району села Трахтемирів. Це був початок села й тут під велетенським зеленим дубом, що сходив більше на тотем а не на дерево, стояла дбайливо кимось змайстрована лавка.

Тут ми зустріли мужичка, що мабуть йшов до криниці по воду. На питання "Чи далеко ще до Трахтемирова?" - на наше здивування він відповів що це і є вже Трахтемирів, я з друзями здивувалися бо вважали що в Трахтемирові заселені лише 2-3 хатини. Потім на питання "Як пройти до Олега Григоровича?" - він явно не поспішав давати відповідь й запитав нас "Що вам від нього потрібно?". Ми відповіли що несемо йому хліб сіль і, що хотіли б побувати в його садибі-музеї, а також послухати історії про ці краї, та побувати в найцікавіших місцях, понасолоджуватись місцевою природою. Дідок пробуркотів собі під ніс, щось на зразок "І чого ви повадились до того Олега ходити, й дивитись тут нічого й природа як природа" й вже хотів йти геть та чомусь передумав й збивчиво почав пояснювати де живе Олег. За його словами мало що було зрозуміло й здавалось, що декілька підйомів, пару-другу поворотів, сосновий ліс й буде його хата. Але в цей час під'їхали якійсь хлопці на Жигулях, дідок зрадів і запитав у них "Де живе Олег?". Хлопці відповіли трохи точніше "за маєтком" та все ж точніших вказівок не було. Коли ми подякували за інформацію машина з пробуксоном поїхала геть, а дідок відходячи на крок-два розвертався в нашу сторону й ніби то щось пригадував й хотів сказати та на півслові змовкав чув наше "дякую ми зрозуміли", розвертався й робив ще крок-два і знову ніби згадував і так доки не зник за поворотом, а ми перепочивши рушили далі.

Те що село все ж закинуте ми зрозуміли коли за 4-5-ма хатинками почалися закинуті будинки й хащі. Дуже вразив старий поржавівший міст густо поросший травою та кущами.

Переходячи його задавалося що переходячі з одного світу потрапляєш у інший й потім я зрозумів, як не далеко від істини були ті думки.

Невдовзі нам відкрилися казкові панорами Канівського моря та Трахтемирівських пагорбів. Трішки захотілося відпочити і зійшовши з дороги серед дерев ми помітили хижку (саморобний каркас із гілок у вигляді малого будиночка) біля хижі навіть був викопаний льох для зберігання продуктів. Явно це місце манить відлюдників та людей, що хочуть провести тут якомога більше часу на одинці з природою. Гарна стоянка, якби ми знайшли таку на ніч я б дійсно зрадів.

Біля стоянки був невеликий лісок, що здався нам дивним бо був перекопаний. І тут є де розгулятися уяві - чи то археологи розкопували тут древні руїни, чи то залишки якихось оборонних валів, чи то відлюдник-золотошукач шукав тут скарб й жив у тій хижі, а потім або ж зі скарбом, або без нього, покинув ці місця, а на його місце все приходили й приходили нові мандрівники, але не для того щоб шукати скарб, а щоб просто відпочити, попоїсти шашлику, помилуватися чарівними краєвидами.

Ми ж рушили далі й дійшли до розвилки. Грунтова дорога тікала в право, а асфальтована доріжка бігла далі вперед. Між дорогами росла велика груша з якої ми не посоромилися набрати смачних плодів. І ось із-за чергового повороту виглянув мисливський маєток бувшого власника Трахтемирівського частного заповідника Бакая. Зараз тут живе охорона. Ми ж зійшли з асфальтованою доріжки ліворуч й одразу натрапили на кучу каміння, яка могла залишитись як від будівництва маєтку так і більш древніших часів коли тут бала фортеця Петра-Коношевича Сагайдачного, що нарік Трахтемирів неофіційною столицею реєстрового козацтва, ба навіть від монастиря при фортеці із 77 церквами. Трохи далі від тіні високих акацій знаходилось плато з цікавими місцевими пам'ятками - деревом у вигляді тризуба, хрест козацької слави, а посередині піраміда складена із камінців.

Ми з Антоном доповнили піраміду ще одним камінцем й сфотографувавшись пішли у тінь акацій до Руслана. В той час за нами спостерігав охоронець. Він лузав насіння й на думку моїх друзів стежив за нами, я ж вважав що він не звертає на нас увагу. Так нам і не вдалося дізнатися хто із нас був правий бо під'їхав автобус із туристами, що повністю заволоділи увагою охоронців. Ще раз окинувши дивні Трахтемировські пейзажі оком, Антон помітив що в балці між нашим пагорбом та пагорбом маєтку був встановлений мальтійський хрест, такий які ставили на козацьких могилах.

Була навіть думка спуститися до нього та юрба туристів упередила нас, а ми не гаючи часу, поки охорона конвоювала туристів, швиденько вийшли на доріжку й пішли мимо маєтку далі, туди де за словами дідка та хлопців із Жигулів жив Олег. Проходячи маєток нас вразила велика кількість викуваних звірів що встановили на воротах та на чотирьох шпилях-прапорах будівлі. Дуже вже мабуть господар полюбляв полювання. Трохи далі навпроти маєтку колись була посадочна ділянка для гелікоптера, тепер вона частково поросла бур'яном, частково переоснащена під автостоянку.

Відійшовши ще трохи далі нам відкрився вид закинутого дитячого табору. Ми його вирішили оглянути й рушили до першого дерев'яного будинку. На диво, кімнати досить добре збереглися, навіть частина скляних шибок уціліла.

Здавалося зробити б тут невеличкий ремонт й можна хочь завтра пускати сюди дітлахів. На одній із дверей був такий напис " Перед тим як увійти сюди - подумай! Чи потрібен ти тут?". Переглянувши дитячий табір ми повернулися й пішли далі. Раптово ми помітили два новісіньких коттеджа й бритоголову охорону в одному із них. Ці будинки знаходились на самій східній границі закинутого дитячого табору й навіювали нехороші думки. "Мабуть таки хтось вирішив таки відкусити ласий шматок трахтемирівського пирога...".

Одразу за покинутим дитячим табором було перехрестя й ми не довго вагаючись вирішили провести розвідку. Дорога що повертала ліворуч роздвоювалась й ми з Антоном вирішили розвідати спочатку цю місцевість, тим більше що за моєю мапою десь тут повинен був розташовуватись будинок рибака. Одна дорога тягнулась у низ нею пішов Антон, я пішов дорогою до гори, а Руслан залишився з рюкзаками. Не встиг я відійти й на сотню метрів як праворуч побачив руїни зруйнованої хатини мазанки. Антон дуже хотів побачити хоча б одну покинуту хатину, тому я позвав друзів і ми відвідали руїни. Ми наблизились до сильно порослої чагарником хатини без даху і тільки де не де із залишків стріхи висіли шматки соломи, несуща балка впала й вперлася в підлогу. Враження таке ніби ця хатина стоїть тут ще з часів Сагайдачного, але звісно ж її напівзруйновані стіни говорять про те, що якщо її й покинули люди це сталося близько ста років тому.

Здивувало те, що на відміну від хатини собача конура збереглася повністю, здавалося ось-ось звідтіля вискочить зла собака. Мені чомусь уявилося, як господаря будинку вигнали із дому, а вірна собака несла свою тяжку службу і довго ще відваджувала охочих до легкої наживи... Руслан залишився тут неподалік хати, а ми з Антоном продовжили розвідку. Стежина петляла то в гору то в низ поки я не побачив блок, що ставлять на парковках щоб їх місце не зайняли, тим дивніше було бачити його тут на лісовій стежині хоча й досить підходящій для проїзду автомобіля. Ще далі я таки вийшов до "будинку рибака", так це місце було позначено на моїй мапі. Й дійсно місцина була тут досить гарна й максимально пристосована для відпочинку. Тут було відреставровано декілька літніх будинків біля води, та ще на горі звідки я спостерігав була встановлена гинтова драбина із дерева для сполучення гори з береговою лінією. В низу я бачив намети та дітвору, що займалася своїми справами, їх я вирішив не турбувати й повернувся до Руслана.

Антон з Русланом вже чекали на мене біля речей і поєднавши обидві наші розповіді ми зрозуміли, що зрештою ці дороги ведуть до одного й того ж місця "будиночку рибака" де зараз поселилася дітвора.

Перепочивши я визвався щоб розвідати дорогу праворуч. На ній я знайшов покинуте футбольне поле й зрозумів, що далі по карті навпроти футбольного поля розташовувалось старовинне кладовище, а за ним на моїй мапі відзначалося місце де можливо живе відлюдник. Пробігши трішки у напрямку де за моїми припущеннями повинно було бути кладовище я нічого не знайшов. Я вирішив повернутися до друзів та запропонувати саме цю дорогу. По дорозі я зустрів дівчинку років 12-ти з хлопчиком років 8-ми, також з ними була собачка. Зробивши, як виявилося пізніше хибний висновок, що відлюдник живе у цьому напрямку я розповів усе друзям. Вони не розділяли моїх припущень й вважали що відлюдник живе далі по дорозі, але їм захотілося поглянути на закинуте футбольне поле, тому обігнувши покинутий дитячий табір з двома новими будинками ми рушили у тому напрямку і вже скоро побачили футбольне поле, на якому росла гіганська трава, звичайно на такому "газоні" вже не побігаєш. І знову ми зустріли дівча з хлопцем, що поверталися до "будинку рибака" з дровиняками для багаття, і цього разу я вирішив розпитати їх про наш шлях. На питання "Де будинок Олега Григоровича?", дівчина перепитала чи маю я наувазі відлюдника Скіфа? Я підтвердив й вона відповіла, що нам потрібно було йти не звертаючи як і думали Руслан з Антоном. Тоді я запитав чи не знають вони де тут старе козацьке кладовище? Дівчина відповіла що поруч, тут за сосновим лісом та акацієвою рощею. Тоді ми попрощались й вирушили на пошуки, та цього разу ми так нічого й не знайшли. Руслан, тоді пам'ятаю, висловив думку, що люди в Трахтемирові якось дивно відносяться до відрізків шляху і там де вони кажуть "трішки пройдете й тут за поворотом" насправді мається на увазі "йтимете півгодини на пагорб повернете ліворуч й через метрів 100-150 будете на місці".

В пошуках кладовища ми знайшли гарну місцину в тіні високих акацій, маленькі, жовті листочки вже осипалися й створили атмосферу осені. Тут ми вирішили зробити привал й пообідати. А поки хлопці нарізали смачну ковбаску, я нарізав ще з три кола навколо того місця, збираючи на себе павутиння я сподівався таки знайти кладовище - і безрезультатно, не хотілося відкриватися нам місце останнього спочинку давніх героїв.

Після смачного обіду настрій піднявся й ми таки вирушили до садиби Скіфа. Як і радила дівчина дойшовши до перехрестя ми повернули праворуч й майже одразу побачили вишукану садибу в українському стилі. Взявши заготовлені раніше хліб-сіль (в прямому сенсі цього словосполучення) я зайшов до садиби й трохи постояв, чекаючи поки мене хтось помітить. З часом до мене вийшла стара бабця і я подумав, що то може бути навіть матір Олега, та я помилився. Запитавши де я можу знайти Олега Григоровича вона відповіла що в сусідній садибі. Тоді я не гаючи часу пішов до сусідньої садиби і вже точно пізнав її. Вона була майже точною копією тої, що я бачив в інтернеті на фотознімку.

Знову трішки постоявши на порозі мене помітила одна із трьох собак Олега й почала гавкати, згодом вийшов я сам Олег в одних плавках, воно й не дивно, спека стояла страшенна. Я привітався, подарував хліб-сіль й запитав чи може він підсказати нам дорогу по цих місцях. Олег відповів, що спочатку треба пройти до хати, а вже потім вести усі розмови.Тоді я зауважив, що я не один, а з друзями. Олег попросив усіх покликати до хати, тому я хлопців, і вже разом ми зайшли до будинку відлюдника. Спершу хотілось би сказати, що розповіді а ні трохи не обманули, його будинок дуже схожий на музей зброї та старовини, а сам відлюдник зустрів нас у скіфській туніці та з довгим ніби акінак ножем в ножнах, мабуть за це й отримав прозвисько Скіф. Тим не менше Олег Григорович виявився дуже освідченою людиною, він одразу розповів нам багато цікавого про ці місця. "Трахтемирів це і козацький монастир, і ставка Сагайдачного, і місце сили для екстрасенсів, і обвалована зона з неймовірно древньою датою створення".

Спочатку ми запитали, чи наш маршрут дозволить нам подивитися усі цікаві місця цих місць й почав діставати мапу. Відлюдник зухвало розсміявся й повідомив що по мапам тут не ходять та їх не використовують. А потім він розповів, що дорога тут лише одна і йдучи по ній ми побачимо усі цікаві місця. Спочатку нам варто повернути стежиною не ліво та йти униз, тоді ми вийдемо до найкращого в Трахтемирові піщаного пляжу, потім пройдемо соснові ліси й вийдемо до містичної висоти 220 за нею через декілька пагорбів буде встановлений Ющенком хрест, ще коли він не був президентом, трохи далі за хрестом ми побачимо Богоявлену ікону "О семи столпах", а точніше "Ікона Божої Матері "Софія-премудрость Божа" Київська", що знайшли в траві.

Відлюдник запевнив нас, що часу у нас вистачить, але важким буде перехід після лісу по степовій, засушливій місцевості. Ну і зрештою, ми задали питання яке хвилювало нас мабуть більш за все "де нам стати на ночівку?". Тут Олег посерйознішав і одразу запропонував залишитись у нього на подвір'ї, де вже розташувалися якійсь туристи, і взагалі залишити рюкзаки у нього і йти дивитися цікаві місця "на легкій".

Дійсно то була дуже зваблива пропозиція, й планували ми зупинитись саме у нього. Все ж не зрозуміло чому, але нам захотілося окрему власну тиху стоянку. Мабуть пошук таких стоянок став одним із головних принципів в наших походах. Я запитав чи є ще десь зручні місця для стоянки. Явно трішки розчарований від відповів, що стоянку можна зробити в районі пляжу на береговій лінії. Тоді я запитав чи можна стати в сосновому лісі, що ми так полюбляємо. Відлюдник зхвилювався й відповів, що зараз пожежонебезпечний сезон й що ліси потрібно залишати чистими. Тоді ми запевнили його, що будемо особливо обережні з вогнем, а також що заберемо із собою все сміття. Тоді він задумався й загадково промовив "Все ж я вам би не радив залишатися в обвалованій зоні на ніч". Все ж ми подякували за гостинність й повідомили що ще можливо зайдемо за водою, та розпрощавшись хутко повернулися на шлях. Вже була середина дня й хотілося остудитися.

Пляж ми знайшли швидко й спустившись тоненькою серпантиновою тропкою з мальовничими видами на Переяслав-Хмельницький, вийшли до Канівського моря. Спустившись ми зняли взуття щоб по береговій лінії відійти подалі і тут нас чекав перший сюрприз. У воді прямо біля берега було багато маленьких личинок, що неприємно лоскотали ноги, пізніше я дізнався що то були личинки комарів. Вода біля берега була трішки зеленуватою, де не де траплялися водорості. Звісно такі дрібниці не зупинили нас і я голяком побіг у воду, але забігши на метрів десять зрозумів що тут мілко. Вид з пагорбів був просто чудовий тому, щоб не світити голим задом я повернувся й надягнув плавки. Увесь цей час друзі спостерігали за мною й зрозумівши що нудиський пляж відміняється, розчаровано надягнули плавки й пішли у воду. За метрів 30-40 мілкота закінчилась, а вода стала чистою і я вдосталь поплавав та попірнав. Потім повернувся на берег і став чекати на друзів, а коли і ті повернулись повідомив їм нехорошу новину. Справа у тому, що коли я плавав то пильно обстежив берегову лінію та кручі і ніде не знайшов навіть натяку на місце під стоянку. Тоді ми вирішили що незважаючи на попередження відлюдника знайдемо найкращу стоянку хоча б і в обвалованій зоні. Трохи обсохнувши на палючому сонці та випивши по пляшці освіжаючого пива ми повернулися на дорогу й рушили через ліс по маршруту.

Довго тягнувся мішаний ліс із сосновими, дубовими, кленовими, осиковими та акацієвими рощами. Інколи ми зупинялись й відпочивали в тіні дерев, але коли вийшли з лісу й пішли по лисим пагорбам лише з рідкою степовою рослинністю стало дійсно тяжко. Радувало те що води у нас було вдосталь і трохи частіше відпочиваючи ми рушили далі.

Око приємно радували мальовничі краєвиди, і тільки автівки, що здіймали куряву на нашій дорозі псували враження від цих заповітних місць. І нарешті за черговим пагорбом ми побачили геодезичний знак висоти 220, у нас з'явилась ціль і йти стало веселіше. На висоті я не відчував нічого містичного хоча мої друзі Руслан і Антон постійно говорили що відчувають "чужу" присутність.

Я знову перевірив свої відчуття й не знайшов нічого окрім невеликої головної болі та відчуття невеликого "тиску" цього місця. Вирішили ми рухатись далі до хреста Ющенка й коли ми підійшли до нього мене охопило бажання сісти під нього й просто дивитись в далечінь, без думок, що я й зробив.

Мабуть у моїх друзів було таке ж бажання, тому ми так сиділи хвилин десять поки не почав накрапати невеликий дощик, тоді ми спустились нижче дорогою й побачили ікону. Я не знав її назви, але із руських написів зміг розібрати лише "О семи столпах", пізніше я дізнався її назву - "Ікона Божої Матері "Софія-премудрость Божа" Київська".

Біля ікони дощ посилився й ми швидко натягнули тент між двома невеликими берізками та й постелили каримат у високій траві. Поки накрапав дощик ми вирішили перекусити, а поки їли дощ і закінчився.

Ми вже побачили усі цікаві місця, тому вирушили тією ж дорогою назад, щоб знайти міце під стоянку. Дивним було те що ми рухались у два а то й у три рази швидше. Можливо спека спала і невеликі хмаринки допомагали нам, чи знаючи шлях ми рухались впевненіше, а може й містичне місце гнало нас геть охороняючи свої скарби. У моїх друзів були стурбовані обличчя. Одного разу коли ми зупинились і почали розмовляти, Руслан різко озирнувся назад й відповів, що на секунду йому здалося, що за його спиною стоїть монах у довгій чорній рясі з накинутим на голову капюшоном. Що до мене то я не відчував чужої присутності але трохи сильніше розболілася голова. Коли ми увійшли в сосновий ліс стало взагалі добре рухатись у тіні дерев. Ми з Антоном вже були вирішили виходити з "обвалованої зони" й шукати місце аж за садибою Скіфа та закинутим дитячим табором, але несподівано Руслан знайшов прекрасне, рівне місце в сосновому лісі неподалік від дороги, я перевірив це місце й відійшовши від дороги настільки щоб на мій оклик Антон не відкликався, знайшов ще декілька підходящих місць. На одному земля була не зовсім рівна, а на іншому росла страшна осина, що нагадувала не дерево а якесь таємниче лісове створіння.

Зрештою страшна осина, не така страшна якщо в тебе перспектива цілу ніч скочуватись на бік намета, тому ми вирішили обрати друге місце. Обравши місце ми поставили намети, натягнули тент, назбирали палива на багаття. Потім ми приготували гречку з тушонкою й смачно попоївши розляглися біля вогнища. Комарів тут було багацько і якби не засіб від них вони з'їли б нас живцем, а так лиш інколи покусували й дратівливо звеніли біля вуха. Несподівано наче велетенська птаха в бік одного із наметів влетів велетенський жук. Коли я його схопив він почав фиркати наче свинка, тоді я прозвав його "говорящим жуком" й випустив його, дивно раніше таких жуків я не бачив.

Потроху стемніло, а ми захоплені цікавими розмовами й зовсім забули про всю містичність цих місць. Наша стоянка стала звичним, рідним нам місцем й відступили усі тривоги й коли ми вже повністю розслабились краєм вуха я почув тріскотіння сухих гілок неподалік. Спочатку я не звернув на це уваги, але потім Руслан здивовано вигукнув "Ви це чули?". Ми з Антоном прислухались... і явно почули, як від кроків людини (це можна було зрозуміти по крокам двох ніг) тріскотіло сухе соснове гілля. Кроки швидко наближались до нашого вогнища, тоді ми вскочили й намагалися розгледіти щось у темряві. І тут мене ніби озорило, в голові з'явилася відповідь на питання "Що мене більше за все турбує в цій ситуації?" а саме "У того хто до нас наближається немає ні ліхтарика ні факела, тільки темрява навколо, а кроки все ближче й ближче". Тоді Руслан з Антоном схопили палаючі палиці, а схопив свій ліхтарик й почав світити прямо туди звідки чулися кроки. Цього просто не могло бути я світив прямесенько на звук але там нікого не було! Раптом кроки стихли ніби хтось зупинився в метрах 10 від нас, тоді трохи згодом це "щось" зробило ще два кроки й звуки пропали. Як ми не вдивлялися в пітьму, як не вслухалися в нічну тишу нічого не чули й не бачили. Постоявши деякий час спина до спини біля багаття, ми почали міркувати що ж це могло бути, та як не думали логічного пояснення усьому, що сталося не знаходили. Тоді Руслан запропонував загасити багаття, бо так людині буде складніше знайти нас, я погодився але сказав що ще посиджу в темряві на варті хвилин 15, бо воно може повернутись. Тоді хлопці залізли у намет, а я взяв добрячу палицю положив на коліна й почав обдумувати все що сталося заодно вслухаючись в ліс. Все це було дуже дивно, але можна було допустити що відлюдник якимсь чином знайшов нас й вирішив налякати, можливо він навіть рухався без світла, але як він міг безшумно в сосновому лісі зникнути за 10 метрів від стоянки, та ще й майстерно ховаючись за деревами? Він же не вміє літати. Через хвилин 20 мені набридло вартувати й плюнувши, й списавши все на містику цих місць, яка таким дивним чином побажала нам спокійної ночі, я пішов спати в свій намет. Дивно я думав, що не зможу довго заснути й цілу ніч буду вслухатися в нічну тишу. Але несподівано швидко я міцно заснув.

Ранок привітав нас ясним сонцем і прокинувшись ми поснідали гречкою й обсудили нічні пригоди. Потім ми зібрались й вирушили на пляж який був досить недалеко. Вода ніби стала чистішою й ми із задоволенням зкупалися, а на зворотньому шляху зустріли Скіфа із його собаками, дітлахів із будинку рибака та мужиків що залишили стоянку в садибі відлюдника. Зі Скіфом ми привіталися й він одразу запитав нас "Я ходив сьогодні зранку до висоти 220 й бачив там слід від багаття. То часом були не ви й чи ви коли там були нікого не бачили?" Ми відповіли, що на 220 не зупинялись, але бачили на зворотньому шляху багато джипів. Скіф відразливо скривився від думки про багатих дядьків, що приїздять сюди, смітять, а потім йому за ними прибирати. Потім ми коротко розповіли де були й що бачили, а Скіф підтвердив що усі цікаві місця ми вже побачили. Звісно ми не згадали де ночували й що трапилося вночі, та по розмові було видно що Скіф до цього не має ніякого відношення.

Попрощавшись ми рушили далі й пройшовши садибу Скіфа вирішили скоротити шлях, і йти не через маєток Бакая, а через закинутий стадіон. І таки досить швидко ми вийшли на асфальтовану дорогу, що вивела нас із Трахтемирова до Великого Букрину. Та навіть тут сили Трахтемирова вирішили влаштувати нам достойне прощання. Велетенська, темна хмара летіла із півдня нам на зустріч й почав накрапати дощик, який згодом виріс у доволі солідний дощ. Тому ми зупинились й одягнули штормовки та захисні кокони на рюкзаки. Так трохи промокнувши ми дійшли до зачиненого магазину у Великому Букрині. Як зазначалося надписом магазин був зачинений на обід з 12 до 16:00. Ми прийшли значно раніше приїзду маршрутки у 17:20-17:40 тому сіли чекати. Дуже хотілося придбати якогось холодного напою в магазині та продавщиця так й не приходила. Зате сюди прийшли два пияки з пивом та ціллю поповнити свої запаси алкоголем. З ними розмовляти про термін прибуття маршрутки було марно та згодом прийшла жіночка й зайняла чергу за нами, а ще вона повідомила, що маршрутка від'їзджає не від магазину, а трохи далі неподалік зруйнованої школи, але біля магазину можна сховатися від дощу, що тоді ще потроху накрапав. Тоді Антон вирішив сходити перевірити чи коло школи є черга, а я з Русланом залишились його чекати. І тоді невідомим чином темна дощова хмара, що лише краєм заділа нас та все ж встигла трохи підмочити, а справжній ливень з грозою пройшовся західніше, розвернулася із півночі й ударила із всією силою. По крутим стежкам села бігли стрімкі дощові струмки, миготіла блискавка, гремів грім. І це ж треба, коли лило як з відра, мимо магазину проїхала маршрутка, з якої призупинившись не на довго виглянув водій. Жінка кричала йому щоб він забрав нас усіх, а водій посміхаючись у вуса відповів, що обов'язково зробить це на зворотньому шляху. Ми багатозначно подивилися один на одного й без зайвих слів накинули на себе рюкзаки й під ливнем побігли до Антона, а вслід чули крики жінки "Куди ж ви біжете хлопці, він же сказав що на зворотньому шляху забере...". Невдовзі змокші до нитки ми добігли до маршрутки де нас уже чекав Антон та й черга як намене край ввічливо не заходила до маршрутки пропускаючи нас уперед, і це ж під таким дощем. Тут ми зустріли вже знайомого мужичка в окулярах, що їхав до Трахтемирова з Києва, а ще малих хлопців та дівчат з табору коло будинку рибака.

Зайшовши в маршрутку ми завдяки Антону зайняли наші "Коронні місця", що їх так назвала жіночка що підсіла пізніше. дощ усе лив і лив, а коли прийшов час маршрутка вирушила до Києва. Усе далі й далі віддалялися ми від чарівних та містичних місць Трахтемирова про які ми ніколи не забудемо.