Легенда про «Дівочі скелі»
Скорботно стоять коло Кременця мовчазні гори. Подекуди на верх видираються камінні скелі, як білосніжні діви. Про одні з них розповідає легенда…
Не охоче йшли на землю кременецьку орди. Частіше, ніж де інше били їх тут русини. Але якось велетенська орда, спустошуючи все на своєму шляху пригнали до Кременця. Як яструби налетіли бусурмани на місто і сплюндрували все, а ясир набрали великий. На мури не дерлися, нащо гинути даремно, як добра набрали стільки, аби довезли. Ясир вони між собою поділили, осібно дівчат – красунь для гарему ханського випхали на стрімкі скелі, де, зв’язали довгими косами до купи. Ридма ридали красуні від згадки про те, що буде з ними завтра, про ту наругу, яку мають стерпіти. Стерпли руки зв’язані, а не ворухнешся, бо коси тримають міцно всіх. Не чекали дівчата ні від кого визволення, мокріли сорочки вишиті від сліз дівочих, а ради не було.
Ординці палили на схилі вогнища, гризли конину і нагло розглядали полонянок. Тільки облизувалися собаки, а не чіпали. Бо суворо наказував мурза берегти той цвіт для великого хана.
Як найшла темна ніч і поснули вороги, вчули дівчата шепіт гарячий. Впізнали Олену, дочку купецьку, красуню найпершу:
— Дівоньки милі, чи поїла нас мати молоком на те, що віддались на глум татарам брудним? Чи сонце шанувало наші білі личка на те, щоб погані цілували їх? Чи не давали ми клятви коханим своїм на вірність до смерті?
— Правду мовиш, сестронько!
— Подруженьки вірні, наші кохані і рідні там в долині. Одні пов’язані ремінцями, другі в кайданах, треті – заснули на вік, визволяти нас нема кому, дива не станеться.
Вмовкла Оксана, мовчали дівчата, всі розуміли, що йдеться про смерть. По часі видихнули разом: — Згода! То умремо вірними слову дівочому! І місяць золотив русі коси дівочі, заглядав в сині очі, цілував несміливо. Не противились красуні, бо ті поцілунки були їхніми останніми пестощами.
Та враз місяць здригнувся, бо вичитав в їхніх очах страшний задум. Від жаху сховався на мить за чорну хмару. Тої миті вистачило красуням, щоб досунутися до прірви. Зірвалася обна, повисла на косах і потягнула у чорну пащу ночі всіх. Страшний крик сполохав бусурманів, розбудив охорону замку. Ніч озвалася од того крику гуком пострілів, але відповіді не було, тай не було до віку. Скам’яніли татари, як вгледіли на камінні, посрібленому місяцем, розпростерті дівочі тіла і втікали звідти, як чорти від ладану.
З того часу називаються ті скелі дівочими…
А неподалік дівочих скель, ближче до Замкової гори на пагорбі стоять хрести, під якими знайшли свій спокій козаки… Цвинтар цей називається П’ятницьким, і ось яка легенда існує про це місце.
Джерело: www.irp.te.ua
