Доcліджуючи топонімічний ряд похідних слів від слова Лохвиця я наштовхувся на чимало прізвища багатьох видатних людей колишньої імперської царської Москви, прізвища яких у більшості випадків зовсім випадково (а, можливо, що й ні) походять від назви нашого містечка.
Перша з цих людей є Мірра Лохвіцкая, справжнє ім’я якої Марія. Народилася вона 19 листопада (2 грудня) 1869 року в Петербурзі в дворянській родині. Її мати була обрусілою француженкою, а тато – Алєксандр Лохвіцкій був професором, адвокатом й редактором „Судебного вестника”. Мірра Алєксандровна (в заміжжі – Жібер) навчалась в Московському Алєксандровському інституті. Кілька її віршів були видані окремою брошурою ув Москві в 1988 році, а далі вона почала друкуватися в різних російських журналах. 1896 року Мірра випустила перший збірник поезії, за яким згодом (1898-1905) з’явилися ще чотири. Перші два томи вийшли друком в 1900 році другим виданням. Двічі за її вірші була присуджена російською Академією половинна Пушкінська премія. Назва „російської Сафо” правильно визначає основний характер її поезії, весь пафос якої присвячений коханню. Її вірши вишуканий, гармонійний,а створені нею постаті завєди яскраві й оригінальні.
Досягнувши 21 року Марія (Мірра) одружилася з архітектором Євгенієм Зібером, народивши йому п’ятьох дітей. Кажуть, що, помираючи прадід, Мірри Кіндрат Лохвицький вимовив, що „вітер розвіяює запах мірри..”. Можливо, дізнавшись про сімейну притчу Марія Лохвіцкая вирішила змінити своє ім’я. Її прадід був містиком, й коли Мірру, яка промерла на 36-ому році життя, хоронили 27 серпня 1905 року на Нікольському цвинтарі в Петербурзі, знову пригадались її передсмертні слова:
„Я хочу умереть молодой,
Не люби, не грусти ни о ком,
Золотой закатится звездой,
Облетететь неувядшим цветоком».
До речі, сестра Мірри Лохвіцкої – письменниця Надєжда Теффі (Лохвіцкая, в заміжжі - Бучінская) народилась в травні 1872 року (хоча на могилі вказано рік народження як 1875-ий), вона друкувалась „Сатириконе”, „Русаком Слове”, Календарі-довіднику „Товарищ”. Теффі виявила гострий погляд гумористки та співчуття до своїх персонажів дітям, старим, вдовам, батькам сімейств. В її оповіданням були також тварини, які були представлені, як люди...
Сташий бат обох сестер Лохвіцкіх – Ніколай Александровіч Лохвіцкій, який народився 7 жовтня 1867 (за іншими даними – 1898) року, закінчив 4-ий Московський кадетський корпус (1887), 2-ге Костянтиновське військове училище (1889), а також Ніколаєвську академію Генерального штабу по другому розряду (1900), служив в 105-ому піхотному Оренбургському полку, командний ценгз відбув в лейб-гвардії Ізмайловському полку, деякий час служив в Павловському військовому чимлищі із зарахуванням по гвардійській піхоті на посадах бібліотекаря, квартирмейстера та ад’ютанта училища. Учасник російсько-японської війни (1904-05), полковник (1906), переведений до 145-го піхотного Новочеркаського імператора Алєксандра ІІІ полку й призначений молодшим штаб-офіцером. Від 30 травня 1912 року – командир 95-го піхотного Красноярського полку. Уасник Першої світової війни, нагороджений Георгієвською зброєю та орденом св.Георгія 4-го ступеню (1915), генерал-майор (лютий, 1915), командир бригади 25-ої піхотної дивізії (квітень, 1915), командир бригади 24-ої піхотної дивізії (травень, 1915). Учасник війни на території Франції, спочатку як командир 1-ої Особливої піхотної бригади, генерал-лейтенант (1917), командир російської військової бази в Лавалі (1918). У 1919 році виїхав на Схід Росії, де приєднався до військ адмірала А.В.Колчака, командир 3-го Уральського корпусу (1919), а згодом, 1-ою та 2-гою армією, пізніше (квітень-серпень, 1919) командувач Далекосхідною армією, представник Каппелевської армії при штабі отамана Г.М.Семьонова, в жовтня 1920 року вийшов із підпорядкування отмана Семьонова й визнав єдиними головнокомандувачем генерала барона П.М.Врангеля. В грудні 1920 року повернувся до Європи, від 1923 року замешкав у Парижі, голова Товариства монархістів-леґітимістів (від 1927), голова Ради по військовим і морських справах при великому князі Кирилє Владіміровіче, входив до складу Корпусу імператорських амрії та флоту, служив у військово-історичній місії французького військового міністерства. Автор праць „Бой при Вафангоу 1 и 2 июня 1940” (СПб, 1905), „О посередниках на манёврах. Положение корпуса у нас и в иностранных арміях” (СПб, 1911). Одружений з Анною Ніколаєвною, з дому Головіною (1875-1958), дочкою генерал-лейтената і сестрою генерала Ніколая Ніколаєвіча Головіна, від шлюбу від доньки – Анна та Наталія. Помер 5 листопада 1933 року, похований на російському цвинтарі Сент-Женевйов-де-Буа.
Батьком Марії (Мірри) Надії (Тефі) та генерала Ніколая Лохвіцкіх був Алєксандр Владіміровіч Лохвіцкій, який народився 1830-го року, закінчив Московський універсиете, читав лекції з історії російського права в Рішельєвському ліцеї, а згодом енциклопедіяю права в Алєскандровському ліцеї. 1869 року залишив державну службу, ставши одним із редакторів „Судебного вестника” та почав виступати в якості захисника по кримінальних справах, був присяжним повіреним в Москві. Головні його праці – «О пленных по древнему русскому праву ХV-ХVІІ вв.”, (1855), „Губерния, её земские и правительственные учреждения” (1864), „Обзор современный коституций” (1862-63), „Курс русского уголовного права” (1868), а також численних менших праць, як от „Судебние следователи”, „Уголовные романы”, по поводу „Преступления и наказания” Достоевского. Якраз саме адвокатська діяльність Лохвіцкого викликала неоднозначні судження, московська рада при розглядів однієї з дисциплінарних справ навіть хотіла виключити його із числа присяжних повірених, однак ця постанова була скасована вищими судовими інстанціями. Помер Алєксандр Лохвіцкій у 1884 році.
Їхній прадід Конрад Андрєєвіч Лохвіцкій, містик та археолог, народився в 1774 році, помер в середині 1830-их років. Він був знайомим майже з усіма відомими містиками. Його містицизм вражає своэю дивністю й своєю більшою частиною виявився в сновидіннях, пророцтвах та відвертостях. Від нього самого залишились „Записки самою истиною совестию внушаемые, - для памяти” (1798), яка є цікавим матеріалом для історії містицизму в Російській імперії. Останнім часом Конрад Андрєєвіч Лохвіцкій займався арехелогією й зробив в Києві ряд відкриттів, серед яких „Материалы для истории мистицизма з России” (в „Трудах Киевской духовной академии”, 1863, №9 и Закревский, „Описание Киева”.
* В Україні проживае близько 1000 людей із прізвищами Лох, Лохіна, Лохін, Лохина, Лохвицький, Лохвицька, Лохвіцькая
Олександр Панченко, директор Інституту Українського
Вільного Козацтва ім.Антона Кущинського,
м.Лохвиця
Світлину Мірри Лохвіцкої взято із сайту "Мирра Лохвицкая.Поэзия серебряного века" http://www.mirrelia.ru/
Згідно з „Великим тлумачним словником сучасної української мови” (Київ, Ірпінь, ВТФ „Перун”, 2004, с.496), однем із значень слова ”лох” є „кущ або дерево родини маслинкових із вузьким сріблястим листячком і запашними жовтими квітками; дика маслина”; інше значення слова „лох” – самець лосося у період нересту, ще інше – „лох” – це слово „лох” на жаргоні – „дурна людина, простак; наївна, довірлива людина”; отож – кинули лохва – це обдурити простака. Лохиною називається кущова рослина родини брусницевих із темно-синіми їстівними ягодами, голубика. Отже, пращур даних прізвищь міг бути риболовом, на що вказує професійна привязка до самеця лосося у період нересту, або ж простаком. Близько його житла могли рости кущі лоха. Ймовірно, що пращур даних прізвищь жив у місті Лохвиці, Полтавської області.