Заключний похід сезону весна-літо-осінь 2012 року 6-7.10.12
Косачівський ліс - обвідний канал - косачівський острівний архіпелаг на Київському морі
Одного теплого літнього вечора я Володимир Діброва зустрівся із колишнім одногрупником та й просто хорошим другом Миколою Васильєвим. Вечоріло, сонце вже сідало за багряні хмари, а ми сиділи на парапеті набережної Вишгорода на Київському морі. Неподалік від нас височів новий Вишгородський фонтан, що вистрілював водою на добрий десяток метрів над водою. Я розповідав товаришу про свої мандрівки Україною, він розповідав про полювання та рибалку. Саме тоді у нас зародилася ідея об'єднати наші захоплення в осінній виїзд на природу.
І ось після ряду підготовок й перенесень визначилась точна дата 6 жовтня 2012 року. Зранку я роздрукував малу мапу місцевості й ми з Русланом, попередньо придбавши всю необхідну провізію, чекали на дзвінок від Колі, що мав повідомити коли його товариш тезка, якого також звали Коля підїде до Вишгорода. Очікування затягнулося настільки, що в нас в нас з Русланом був час навіть насолодитися футбольним симулятором. Нарешті задзвонив телефон, й обговоривши деталі ми вирушили до зупинки перед великою дамбою Київського ГАЕС.
Згодом ми вже їхали на північ й знайомилися з Колею, а оскільки він захоплювався пошуками скарбів та виїздами на природу нам було про що розмовляти в дорозі. Ми проїжджали Хотянівку, Новосілки, Нищу й Вищу Дубечню, Воропаїв, Жукин, Боденьки, Сувид і ось ми виїхали з Вишгородського району. Коли їдучі по лісу промайнув знак "обережно танки" ми зрозуміли, що під'їжджаємо до військового містечка Десна та як завжди це буває, з потрапившими сюди чи проїжджаючими повз, нас зустрів танк встановлений на високому п'єдесталі та "оптимістичний" напис "Ласкаво просимо!". Потім потягнулися полігони й ліворуч ми побачили військову залізну дорогу Чернігів - Десна. Виїхавши за містечко потягнулася хороша лісова дорога до Лошакової-Гути, ще подекуди зустрічалися знаки "обережно танк" та полігони, але видно було наскільки тут природа переважає цивілізацію. Проїхавши по краю села Лошакова-Гута ми виїхали до тисячолітнього дубу. Коля зауважив, що традиційно й рибаки й мисливці зупиняються біля дуба та "вітаються" з ним.
Навколо дуба було багато табличок з написами, хрестів з іконами обгорнутих рушниками. Більшість табличок розповідали, що цьому дубу 1000 років, трішки менша частина оповідала історію затопленого села Отишки, на місці якого зараз води Київського водосховища.
Ми Обійнялись та сфотографувались з тисячолітнім велетнем, таким чином ми привіталися з дубом й поїхали далі по Катериненській дорозі, якій понад трьохсот років.
Дорога виглядала, як добре відшліфована бруківка з гранітних блоків. Звісно їхати по ній було дуже складно - автомобіль кидало із сторони в сторону, доводилося їхати повільніше. Інколи Колі вдавалося з'їжджати з дороги на лісову ґрунтовку, тоді ми могли рухатись швидше але з рештою таких відрізків було не багато. Я якось запитав Колю "Чому такі хороші гранітні блоки до сих пір не розграбували в нашій то країні?", на що отримав досить логічну відповідь - "Раніше, й в царський й в радянський час за це могли досить жорстоко осудити, а в наш час тут ніхто й не живе". І дійсно місцина була досить дика - болотяна трясовина час від часу змінювалася древнім сосновим лісом.
Ми давно вже проїхали Лошакову-Гуту, єдине село, що трапилося нам по дорозі після Десни, й все далі й далі заїжджали в глуш. Серед лісу я з Русланом побачили розкішний котедж й запитали Колю звідки йому тут взятися. Коля розповів про єгеря, що володіє частиною цих земель. "Було раз ми з ним шашлик жарили... Хороший мужик" - говорив тоді Коля.
Коля попередив що попереду буде стара, зруйнована дамба з якої пов'язана цікава історія часів Другої Світової Війни. Якщо коротко її переповісти то в ній йшлося про відступ радянських військ та про наказ підірвати дамбу. Дивом дамбі завжди вдавалося вціліти. Спочатку вона пережила декілька військових та партизанських операцій, потім вціліла після направлення до неї барж з вибухівкою, не допомогло навіть бомбардування авіацією. А зруйнувалася вона вже ближче до нашого часу, що на мою думку, досить "абсурдно". Пережити війну й зазнати руйнації у мирний час. Неподалік дамби ми зустріли мужиків на квадроциклах, дивно було те що вони привіталися з нами, й правду кажуть на природі люди стають добрішими, все погане та тривожливе залишають у місті. А ми їхали далі й ось настав час повернути на лісові просіки й шукати місце де нас чекав мій та Руслана колишній одногрупник Коля Васильєв. Через довгий час кружлянь по лісовим тропам Колі все ж вдалося знайти місце стоянки його тезки. Привітавшись із старим, добрим другом Колею, його подружкою Лерою та собачкою Ярою, ми з Русланом почали ставити намета.
На жаль час на годиннику говорив, що невдовзі наступить вечір. Часу на довгий 20ти кілометровий похід вже не вистачало. Сонце все більше хилилося до горизонту й ми з Русланом вирішуємо будь-що пройти хоча б 6-7 кілометрів.
В той час як ми зібралися вирушати, Коля з тезкою вирішують на ті ж самі 2 години порибалити. Підготувавшись ми виходимо кожен на свій маршрут.
Ми йшли по осінньому сосновому лісу рясно поросшому грибами, осяяному промінням заходячого сонця. Перетнувши пагорб, що відділяв наш півострів від болота ми почали обходити його щоб вийти до Обвідного каналу. Ставало все темніше, а ми обігнувши болото вийшли на соснову просіку, якою ми приїхали і яка, в разі якщо б ми пішли нею, вивела нас на Катериненську дорогу. Ми не повертали праворуч а пішли прямо маленькою просікою, що повинна була вивести нас до Обвідного каналу.
Сонце вже сховалося за горизонт, але у сутінках можна було вдосталь намилуватися прекрасною полянкою, що відкрилася нам. Ця місцина чомусь нагадала мені відому картину Васнецова "Альонушка". Понад крутим берегом росли осики та берізки, сосни та ялинки.
Безтурботна, спокійна водна гладь віддзеркалювала перші зорі на нічному небі. На полянці перед Обвідним каналом, що був схожий радше на звичайну річку, росла низенька густа трава, яка ніби запрошувала прилягти й спокійно відпочити хоча б декілька хвилин. Коли ми йшли до каналу то дуже поспішали, що звичайно коли вечоріє. Тому стомившись ми прилягли на природний килим й змогли гарно перепочити спостерігаючи як з'являються перші зорі. "Жаль що це останній похід цього яскравого 2012 року" - ліниво промайнула думка в голові. Та вже стало зовсім темно й пора було повертатися до стоянки. Озброївшись ліхтариками ми вирушили у зворотню дорогу й вже скоро були майже на місці та переплутали останній поворот на потрібну нам просіку. В цей час повернулися наші друзі з рибалки й побачивши, що нас немає, почали кричати та сигналити нам, щоб ми краще знайшли дорогу. Варто зауважити, що в тій дикій місцині мобільні телефоні не працювали й те що друзі почали гукати нас саме тоді коли ми вже майже дісталися стоянки було приємним збігом.
Повернувшись ми розпочали займатися приготуванням вечері й спільними зусиллями на столі з'явився салат, печена картопля, рис із яловичиною, сало, курятина, пиво та бальзам. А далі було застілля де ми усі разом згадували старі-добрі часи, розповідали один одному захопливі історії, піднімали тости.
Ранок був "філософським", зрештою яким йому й положено бути після риболовлі. Приготувавши кави та остаточно прокинувшись ми приготували сніданок і коли усі попоїли наш побратим в інституті Коля запропонував відвідати на його човні однин цікавий острів. "Ну як від такого можна відмовлятися?"
Прогулянка поміж комишами та водами Київського моря видавалася дуже цікавою, а двигуна на човні створював повний комфорт в пересуванні. І ось ми причалили до острову.
Цей острів був просто раєм для грибника, тому як був просто неймовірно рясно усипаний грибами різних видів та розмірів. У мене не було конкретної цілі збирати гриби, тим не менше мимохідь я назбирав кілограм грибів. На жаль, у що покласти здобич, ніхто не взяв, тому гриби збирали у що хто міг - завертаючи їх у куртки, кладучи в кишені а то й просто в руки. Уже заочно я назвав острів Грибним й сподіваюсь друзі погодяться з такою підходящою назвою.
Коли ми повернулись була пора вирушати додому. Зібравши речі й погрузивши їх до машин ми від'їхали від стоянки на декілька кілометрів та стали у лісі, щоб поповнити запаси грибів. Насправді грибів було дуже багато, тому просто прогулюючись я назбирав добру торбиняку собі та допоміг Руслану. "Підсмажені лисички з картоплею у сметані" - подумалось мені як приготувати се добро по приїзду.
Вже знайомий нам товариш Коля, який віз нас у своїй машині також не соромився й зібрав грибів мабуть більше чим ми з Русланом разом. Й ось ми поїхали вже без зупинок, спочатку по просікам, пізніше по Катерининській дорозі, а потім через Десну та села лівобережного Вишгородського району до Вишгорода.
Згадуючи цей похід згадується неповторність осінніх лісових кольорів, згадується
добра, тепла компанія.
| 
