Похід 18-19.08.2012 Вахівка - Володимирівка - Рудня-Димерська - Гута-Катюжанська - Катюжанка
Оскільки маршрутка виїзджала з площі Шевченка в Києві о 15:20 ми з Русланом вирішили придбати все необхідне для походу в день від'їзду. Потім залишилося лише усе запакувати у рюкзаки й вирушати. В ностальгічній 398 маршрутці Руслан несподівано зустрів свою матір, що їхала відпочивати у Пущу-Водицю, тому приїхавши на площу Шевченка ми весело поспілкувались й без проблем придбали квитки до Вахівки поки матір Руслана постерегла наші рюкзаки. Довго тягнулись хвилини до виїзду і ось нарешті прибула наша маршрутка. Через увесь Вишгородський район аж до самої його північно-західної частини ми їхали у Вахівку. Від Катюжанки до Вахівки ми пильно роздивлялися підходящу під стоянку лісову місцевість, тому що саме по цій дорозі буде пролягати значна частина нашого маршруту. Придивившись декілька варіантів ми все ж приїхали до Вахівки.
Коротка історична довідка: село Вахівка, центр сільської ради. Населення - 326 осіб. Географічно Вахівка розташована в долині річки Здвиж за 10 км від місця впадання її у річку Тетерів. Село було засноване у 1813 році у зв'язку з будівництвом чавуноливарного заводу. Неподалік у селі Рудня-Димерська заснованому біля копальні на Здвижу і відомому ще з 16 ст. де видобували болотну руду, яку й постачали на цей завод. Фактично село відносилося до Приборського маєтку й довгий час було включене у його власність. Ну а першим власником села та Приборського маєтку був Йосип Ходкевич. Пізніше тут був побудований млин та переправа. За радянських часів школа, лікарня та колгосп. Що до походження назви села то є версія що воно походить від слова "вахта" - мається на увазі вахта на чавуноливарному заводі.
Центр села складався з перехрестя трьох доріг у центрі яких був сквер з дитячі майданчиком. На цій головній площі села ми побачили сільську раду, магазин та школу.
Людей з маршрутки зустрічали рідні обнімаючи їх та щиро радіючи їх приїзду, чи то до дому, чи то на гостини. Неподалік зупинки ми побачили ниву військової окраски. То мабуть була так звана охорона приватного Тетерівського заповідника. На щастя в наші плани не входило відвідання північних Вахівських лісів і ми впевнено рушили на захід до річки Здвиж.
По дорозі ми оглядали місцеві будиночки, що хоч і були досить старими, багато з них виділялося охайністю та ухоженістю, без сумніву завдяки їх дбайливим господарям. Нарешті ми побачили річку Здвиж через яку була перекинута невеличка дамба.
Ми було хотіли піти уздовж річки Здвиж на південь та тісно стояли хатки над річкою, тому нам довелося обходити їх через центральні вулички села, що вивели нас на Вахівські поля. На Вахівських полях росло багато городини, подекуди росли плодові дерева, біля яких вдалося знайти трішки яблук. Трохи відійшовши від села нам відкрились прекрасні краєвиди - ліс, що різ над Здвижем із заходу, вахівські хатки на пагорбах на півночі, золоте поле з високих трав зі сходу та на півдні.
Через високу траву було досить важко йти та ми знайшли слід від джипа й по двом утворившимся коліям йти стало значно легше. Перепочити ми стали коло трьох сосен, що виросли прямісінько у полі. Чомусь згадалася африканська саванна та леви, що з такої високої трави зазвичай випригують на свою здобич.
Ми пішли далі і невдовзі увійшли у сосновий ліс. Йти в тіні велетенських сосен стало взагалі приємно. Та подекуди серед високих сосен де не де ніби велетенські рога оленя виринали лисі крони темних осин.
Майже дійшовши до другої дамби ми з Русланом розділилися, щоб швидше знайти найкращий шлях на ту сторону річки Здвиж. Я вийшов з лісу й одразу побачив дамбу біля якої прогулювалась мати з дитиною. Мати розповіла про шлях до Володимирівки і я поспішив розшукати Руслана, щоб і йому повідати про цю дорогу. Та як виявилося Руслан й сам знайшов цей шлях з іншої сторони.
Перейшовши другу дамбу ми побачили поселення, а через те що у нього не було офіційної назви (Зрештою я не знайшов такої на мапі) ми вирішили називати ці місця Вахівські дачі. Будинки тут явно відрізнялись від будівль в Вахівкі, як мінімум новизною зведених будівель й трохи котеджним стилем, хоча й без зайвої вишуканості.
До третьої дамби тягнулася добра ґрунтовка уздовж річки з сосновими підлісками і навіть піщаними пагорбами. По цій дорозі нас наздогнав уазік з якого висунувся дядько у камуфляжі й запитав нас "ви з якої організації хлопці?" - "Та ми просто подорожуємо" - відповідав я. - "То мабуть трудові резерви" - з посмішкою додав дядько пародуючи ситуацію із кінофільму "Джентельмени удачі". "Жартівники місцеві єгеря" - подумав я проводжаючи їх уазік поглядом. За третьою дамбою ми в скорому часі повинні були вийти на дорогу по якій їхали на автобусі до Вахівки тому порадившись з Русланом ми вирішили зробити привал на обід на одному із піщаних пагорбів, що нагадував дюну у пустелі.
Ситно пообідавши ми перетнули дамбу й вийшли в чисте поле, стежка по якому тягнулася до потрібної нам дороги. Сонце вже хилилося до горизонту, а навкруги почали наповзати дощові хмари, що тим не менше створювали просто неймовірної краси краєвиди. Такі пейзажі я лише інколи бачу у походах, а потім постійно згадую коли мене запитують "Що я знаходжу в своїх мандрівках?". "Краса створена природою та погодними умовами заворожує. Заради таких моментів я й ходжу у походи" - відповідаю я. Та навряд мене зрозуміють ті хто цього не бачив...
Зрештою дощ наздогнав нас й ми під сильним дощем почали одягати вітровки та натягувати кокони на ранці. І як зазвичай це буває в таких ситуаціях спрацював "закон підлості", тому що коли ми повністю одягнулись й були готові йти під дощем - дощ й закінчився. Промокші але звеселені таким поворотом подій ми пішли далі. Все більше темніло й коли ми дійшли до перших будиночків Володимирівки було вже ясно, що нас чекає нічний перехід та встановлення стоянки в темряві. Володимирівка була темною та безлюдною. Із якихось особливостей можна було згадати лише магазин закритий як положено у селах на важкий, навісний замок.
Коротка історична довідка: село Володимирівка входить до складу Рудно-Димирської сільської ради. Населення 245 осіб. На території села знаходиться Руднянське лісництво. Село було засноване в 1986 році тому можна допустити, що й назву воно отримало від тогочасного голови колгоспу, або ж сільського голови.
Вийшовши із села знову потягнувся сосновий ліс уздовж дороги, а ми вирішили пройти ще одне село Рудня-Димирська.
Коротка історична довідка: село Рудня-Димирська центр сільської ради у Вишгородському районі. Населення - 261 особа. Приблизно село було основане в 16 столітті. Назва села походить, за однією із версій, від того що поблизу сучасного села на одному із островів річки Здвиж у 16-17 ст. існувала болотяна руда, господарем її була людина з Димера. Тому й носить село загадкову назву Рудня-Димирська. Зрештою болотяна руда тут точно була оскільки вона була сировиною для чугуноливарного заводу у Вахівці. Пізніше тут був свій "залізний завод", але згодом запаси руди майже закінчилися й тут почали гнати смолу, випалювати вугілля. Під час Великої Вітчизняної Війни село було повністю спалене, й після окупації жителям довелося відбудовувати все заново. Зараз тут функціонує клуб, бібліотека, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення та колективне сільське підприємство "Промінь".
З часом ми дісталися й Рудні, це село здавалося значно більшим й людей, не зважаючи на пізню годину та неприємний моросящий дощик, було чимало. Декого ми навіть зустріли по дорозі з Володимирівки до Рудні але вирішили, що спілкуватися з хлопцями, які швидше за все, йдуть у сусіднє село щоб відпочити у клубі, не буде про що.
Тоді ми знизили темп й хлопці, що йшли на легкі зникли за поворотом. Останні промені сонця зникли за горизонтом, а дощ все накрапав. В Рудні ми бачили доглянутий пам'ятник невідомому солдату, школу, сільську раду та безліч магазинів. Зрештою ми благополучно вийшли із села і в цей темний час, у селі за нашими спинами запустили феєрверк, дуже незвичайно було бачити його тут.
Ми все далі й далі віддалялися від Рудні та дощ не вщухав й стало зовсім темно, хоча й крайньої надобності у фонариках ми не відчували. Зрештою відійшовши від села на 3-4 км ми повернули до лісу й завдяки фонарикам знайшли підходяще місце для стоянки. І як тільки ми налаштувалися ставити табір дощ закінчився, але ж ми хотіли швидко натягнути тент та перечекати його. Напевне вдруге спрацював "закон підлості". Та як би там не було я з Русланом спокійно встановили палатку, натягнули тент та розвели багаття. Потім приготували яловичину з рисом й смачно попоїли. А з часом лягли спати після довгої душевної бесіди.
Ранок був сонячним й не поспішаючи ми поснідали та зібравшись почали виходити з лісу. З ранку було досить незвичайно спостерігати за лісом, що ми бачили тільки у світлі фонариків. Згодом ми вийшли з лісу й направились до Гути-Катюжанської.
Коротка історична довідка: село Гута-Катюжанська входить до складу Катюжанської сільської ради. Населення - 92 особи. Село було засноване приблизно у 16 ст. на місці де було багато піску для виплавлення скла. Звідси й походження назви "Гута" - завод виплавлення скла й "Катюжанська" як власність Катюжанки. Гута-Катюжанська до початку XIX ст. підпорядковувалась Димерському старостві, а в зв'язку з конфіскацією старостинських земель стала державним селом. Парафіяни селища в середині XIX століття відносились до Михайлівської церкви у Катюжанці. Сьогодні тут діють клуб, фельдшерсько-акушерський пункт та продуктовий магазин.
Гута-Катюжанська запам'яталась якоюсь особливою засушливою місцевістю. Навкруги будинків та уздовж дороги ми бачили багато піску. Не дивно що саме тут виготовляли скло. Все ж Гута була маленьким селищем й досить швидко ми знову вийшли на вже останній відрізок дороги до Катюжанки.
І ось ми вийшли на головне шосе з Києва до Іванкова, Чорнобиль та Білорусь. Можна було одразу йти до Катюжанки та мені закортілося в останнє побачити річку Здвиж, що супроводжувала нас увесь час. Велетенський міст перекинутий через невеличку але дуже мальовничу річку Здвиж ніби нагадав усі наші пригоди учорашнього дня.
Через деякий час ми зайшли в Катюжанку.
Коротка історична довідка: село Катюжанка центр сільської ради у Вишгородському районі. Населення 4240 осіб. Засноване приблизно у 16 ст. вихідцями з Димера. За однією із версій назва походить від прізвища одного із перших поселенців - Катюги. Цікаво що значення прізвища Катюга походить від давньослов'янського слова "катюжний" - жорстокий, катовський (звідси слово кат). Тобто таке прізвище міг отримати суровий, грізний чолов'яга. Інша версія основана на легенді про те, що нібито група людей із сумнівною репутацією поселилася в навколишніх лісах. Ватага збудувала підвісні ліжка ("кроваті" для ночівлі - звідси урочище "Краватьки"). Недалеко від цього урочища проходив шлях з Чорнобиля до Києва, яким люди їздили на базар. Саме вони ставали об'єктом грабежів. Злодії відбирали в них гроші та товар, а якщо ті намагались чинити опір - жорстоко били, катували. Звідси місцевість, а згодом і село, одержали назву Катюжанка. Тим не менше в наш час у селі поселився священник, що дуже допомагає людям. Щоп'ятниці та щосуботи в село до місцевого священика о. Олександра Бонара приїздять до 500 людей, які прагнуть позбутися алкогольної, тютюнової, наркотичної або гральної залежностей (жінки - також безпліддя). Відомими уродженцями Катюжанки можна згадати - Наталію Сумську, акторка та телеведуча, Народна артистка України, лауреат Шевченківської премії (2008).
До приїзду маршрутки було ще багато часу, тому я вирішив хоча б збоку глянути на церкву, що побудував відомий на увесь світ батюшка, що допомагає усім бажаючим кинути шкідливі звички. Як і запевняв мене Руслан Катюжанка вражала розмірами й інфраструктурою. Багаточисленні магазини, заводи, школи й технікум (ліцей) - все це явно тягнуло на звання міста. За черговим поворотом ми побачили храм. Я зняв рюкзак і пішов подивитись поближче. І коли я зайшов на територію церкви мене охопила якась просто неймовірна, світла легкість, стало спокійно на душі, тоді я підійшов до одного з прихожан та запитав "чи можна зайти до храму?". Прихожанин відповів, що храм зачинений, але можна попросити святого отця щоб той його відкрив. Побачивши батюшку, зайнятого чимось із прихожанами, я вирішив його не відволікати й повернувся до Руслана, що чекав мене неподалік.
Ще раз перехрестившись ми пішли до місця, яке нам вказали місцеві жителі. За їх словами там зупиняється маршрутка на Київ й саме там її легше за все піймати. Звісно слово піймати нам з Русланом не сподобалось та взявши в одному з магазинів прохолодного квасу ми прийшли туди й стали чекати. До приїзду маршрутки залишалося ще години півтори тому не поспішаючи ми попивали квас, в коли допили я помітив людей, що безрезультатно ловили попутку. Пояснивши Руслану, що нам нічого втрачати, а часу у нас достатньо ми встали до черги на попутку. Я розумів що піймати попутку з такими рюкзаками ой як не просто... Та мабуть знову, втрете за похід спрацював "закон підлості" і як тільки ми встали до черги тих людей що чекали попутчика поки ми пили квас одразу з забрали, а через хвилин 5 й для нас зупинився автомобіль. Привітний водій за "полтиннік" погодився довести нас обох до повороту на Вишгород.
Йдучи по дорозі на Вишгород під пісню "Desireless" – "Voyage, Voyage" я міркував про те, що залишається все менше місць у Вишгородському районі де ми з друзями ще не бували, але з тим все більше вражень в нас залишається від цих чарівних заповідних місць.
| 
