Вело-похід до Ворзелського помістя
24-25.08.12
Настав час знову осідлати свого залізного коня й мандрувати Київщиною. Зрання до мене під'їхала Оля й разом ми вирушили у дорогу. Досить швидко ми дісталися Водогону. На водогоні я зайшов до невеличкого магазинчику й придбав нам по чашці запашної маккави, щоб повністю прокинутись. Далі ми повернули у напрямку кільцевої дороги ми поїхали по широкому, рівному шосе, яке просто утопало в густому сосновому лісі. На кільцевій дорозі з велосипедом Олі трапилася поломка, розкрутився гвинт, що фіксував кермо, тому ми зїхали з дороги до вїзду на одну із просік. Просіка перекривалася біло-зеленим, дерев'яним шлагбаумом, на який був намотаний колючий дріт. Після невеличкого ремонту мені аби як вдалося зафіксувати кермо, та без спеціальних інструментів то було лиш тимчасове рішення. До того ж я поранився, добре що неподалік росли подорожники, якими я перев'язав рану. Далі ми рухались повільніше сподіваючись зустріти по дорозі СТО.
Перед тим як кільцева дорога закінчилася ми натрапили на заправку ярко синього кольору. Трохи попитавши водіїв та персонал я знайшов мужичка, що позичив нам плоскогубці та ключ, ба навіть допоміг відремонтувати Олін велосипед. Я хотів віддячити мужичку й дати йому 10 гривень зі словами "ну хоча б на бензин буде". Мужичок грошей не взяв та лише побажав нам щасливої дороги. Потім я зрозумів, що необачно говорити такі слова мужичку, що працює на заправній станції. І ось ми знову в дорозі з відремонтованими велосипедами. Перепочивши ми рухались дуже швидко, як для швидкості міського велосипеда на якому їхала Оля, 15-23 км/год.
Проїхавши розв'язку де закінчувалась кільцева й починалася дорога на Гостомель мене вразив велетенський пам'ятник м'ячу встановлений у центрі розв'язки, він нагадував про велику честь для України приймати Євро-2012. Знову потягнулась дорога та ліс обабіч неї, ще обабіч дороги ми бачили безліч фешенебельних готелей, котеджей, барів та ресторанів та й інших придорожні заклади.
Нарешті за черговою гіркою ми побачили в'їзд до південної частини Гостомеля.
Коротка історична довідка: Гостомель — селище міського типу у Київської області, відноситься Ірпінській міськраді.
За переказами, Гостомель відомий з давніх часів. Та перша письмова згадка про селище датується 1494 р.
Селище Гостомель за часів Київської Русі було "городом” — "огородженим” — укріпленням. За переказом, Гостомель раніше звався Остромиром — було таке слов'янське чоловіче ім’я (пригадайте Остромирово євангеліє). Коли це ім’я перестало вживатися, назва селища поступово скорочувалась і спрощувалась, втрачаючи зв’язок з давнім ім’ям. (Остромир - писалося Остромірь - рос. слово острий видозмінилося на укр. гострий, тому гостомирь - й коли буква "р" перетворилася на "л", а "и" на "е" перетворення було закінчене й селище стали офіційно називатися Гостомель).
У 1495 Році великий князь литовський Олександр надає Гостомлю князеві Іванові Дашкевичу Львовичу Глинському. Потім у 1614-го польський король Сигізмунд ІІІ дарує Гостомелю магдебурзьке право. В період національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, він стає козацьким сотенним містечком Київського полку. У 1694 тут будується церква й історія міста продовжується.
Тут ми зупинилися біля пам'ятника Невідомому Солдату, де до того ж встановили дві зенітки. З цієї гірки відкривався чудовий вид на цю частину міста. Хатки та садочки, церква та річка Ірпінь виднілися в далечі. Швидко ми спустилися з гірки й перетнули міст через невеличку річечку Ірпінь, та хоч річка була вузенька, зрошувальні сільськогосподарські канали займали досить широку територію.
Тоді я звірився з часом і виявилося, що ми упередили графік на декілька годин. Порадившись ми вирішили заїхати на Ірпінські озера, де можна було й пообідати. Переїхавши міст ми повернули ліворуч і в'їхали в місто Ірпінь.
Коротка історична довідка: Ірпінь — місто обласного підпорядкування в Київській області, розташоване на річці Ірпінь. Центр Ірпінського регіону.
Місто Ірпінь стоїть на річці Ірпінь, — звідси і його назва. Пояснень походження назви річки є декілька. Чи не найімовірнішим здається виведення цієї назви від слов’янського ръ(е)пенъ, де ръ(е)п — ”яма”. Близьке до цього і слово роп(а), якщо в ньому занепав звук о. Місцеві краєзнавці твердять, що колись річку звали Пірна (від імені бога Перуна). З прийняттям християнства її назву змінили, переставили склади на Ірпінь. Тому назва й міста й ріки може походити від особливостей рельєфу цієї місцевості - від ръ(е)п — ”яма”, тобто низовина. Також за переказами місцевих жителей назва річці та місту була дана від слов'янського божества Перуна - громовержця, від слова Пірна.
Недалеко від Ірпеня виявлені поселення лебедівської культури часів бронзового віку 11-9 століть до н. е., підгірцевської культури 6-3 століть до н. е., давньоруської культури. У руську добу в Приірпінні проходив кордон між двома східнослов'янськими союзами племен — полянами і древлянами. Під час монголо-татарської навали ці місця були спустошені. Їхнє нове заселення почалося в лише в XVI столітті. Місцеве населення брало участь у національній революції 1648—1676, в народному повстанні під проводом Семена Палія. У 1686—1793 роки по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями в Україні. У 1793 році, у зв'язку із другим поділом Речі Посполитої, Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, входить до складу Російської імперії.
В місці де річка Ірпінь впадала в Ірпінські озера й де був перекинутий міст, що вів до центру міста ми спустилися вниз до озер й влаштували там обід, а прекрасні види озера радували око та покращували апетит. Відобідавши ми повернулися на основний маршрут.
Коли ми вїхали на вулицю "котеджей", що розташовувалась по дорозі в Бучу в мене склалося враження, що я потрапив у лісове місто. Все просто утопало у зелені - церкви, будинки, ресторани, котеджі, навіть дорога якою ми їхали була оповита зеленню. По дорозі з мене непомітно спали сонцезахисні окуляри, а коли я повернуся щоб знайти їх від них залишилась лиш горстка пилу, після того як по ним проїхалась якась автівка. То був явний знак бути уважнішим, проте поки я шукав свої окуляри відпочила Оля й ми змогли рушити далі до центра Бучі.
Коротка історична довідка: Буча — місто обласного, Київська область. До 1 січня 2007 року Буча була селищем міського типу у складі Ірпінської міськради.
Місто Буча дістало таку назву вже у XX ст. Колись на місці сучасної Бучі було село Яблунька. Власником села був польський шляхтич Юрій Лясота. У 1900 році біля села збудували полустанок Києво-Ковельської залізниці і дали йому назву Буча, бо він був розташований між двома невеликими притоками Ірпеня — Рокачем і Бучею. Річка Буча спочатку дала назву полустанкові, а пізніше й селищу й згодом місту. Назва річки пояснюється так. У давнину у слов’ян було слово бука, воно означало "гудіння, дзижчання, мукання, ревіння”. Можливо, назва річки від цього слова. Існувало також слово букаті — "бекати, ревіти, ричати”. Посилаються й на слово бучало — ”вир; глибока яма”. Мабуть, у ті давні часи річка була швидкоплинною, повноводною і гучною, тому вона "букала”, ’’бучала”, як тоді говорили.
Центр міста Бучі мені дуже сподобався. Невеличкі, старенькі, відреставровані будиночки, чепурні магазинчики, охайні газони й чистота довкола. На розі однієї із вулиць я помітив аптеку й вирішив обробити свою рану. Аптекарша з радістю продала мені пластир й щедро дозволила мені скористатися зеленкою з її аптечки. Тоді я обробив рану й подякував за допомогу. Згодом ми з Олею помітили цікаву площу й поспішили оглянути її. То було дивне місце, що своєю напівсферичністю нагадувало майдан незалежності у Києві, та в центрі замість пам'ятника дівчині (незалежності) на колонні був встановлений бюст Тараса Григоровича Шевченка. Вся площа виглядала як напівсфера по похилим границям якої були викладені прекрасні композиції з різнокольорового каміння, позаду розвивалися на вітрі прапори різни міст України.
Повертаючись на головну дорогу ми все ж вирішили зайти в затишну кафешку з дивною назвою "Шурави", де ми пропустили по келиху "Старого міста".
Коли я та Оля добряче перепочили, ми вирушили ще до одного скверу де був встановлений БТР та запалений вічний вогонь солдатам загинувшим в Афганістані.
Гарне враження залишила за собою Буча, та час плинув й ми вирушили далі. Рухаючись вуличками Бучі ми бачили їх новобудови, футбольний стадіон та супермаркети. Цікаво, що у Бучі також як і у Вишгороді були збудовані два Еко-маркети. За останнім велетенським Еко-маркетом закінчувалося місто Буча й при виїзді мене сильно вразило велике поле висохших соняшників. Таких полів засіяних в промислових масштабах у нас під Вишгородом не було, саме тому це мене так здивувало. І ось ми у Ворзелі.
Коротка історична довідка: Ворзель — селище міського типу у Київської області, Ірпінської міськради.
Щодо походження сучасної назви селища існує декілька припущень. Найпопулярніша пов'язує її з цегляним заводом фон Верзеля (Вьорзеля), що був розташований неподалік і був викуплений незадовго до заснування селища його співзасновником Пеховським. Назва сподобалася Пеховському ще й співзвучністю з французьким Версалем. Як вважає історик Рибаков, раніше корінь «вор» в українській мові мав значення «межа» (згадаймо «воріття», «ворота», «ворожити» (виходити за межу), ворог (чужий, з-за межі)). Якщо перша частина слова означає «межу», то друга частина — зель — може бути ім'ям або прізвищем господаря, власника цієї межі. На користь цього припущення свідчить те, що недалеко від цих земель була розташована німецька колонія. Тож цілком можливо, що землями сучасного Ворзеля колись володів якийсь німець на прізвище Зель.
Згадуючи зараз про все побачене у селищі можу сказати, що в мене воно викликало дивне й не однозначне враження. З одного боку воно було просто закинутим, затонувшим у тіні високих старих дерев, кущах, чагарниках та хащах, що поросли усюди де тільки могли вирости. З іншого боку вся ця зелень поросла навколо старих, закинутих, сірих й похмурих будівль часів Радянського Союзу, дитячих таборів, шкіл, аптек, дитсадків, пошти, парків та інших громадських місць. Місцеві жителі м'яко кажучи не викликали довіри - вони пили пиво, лузали насіння й складалося враження, що ночі тут досить не спокійні...
Переїхавши по підземному переїзду над залізною дорогою ми доїхали до власне цілі нашої поїздки - садиби Ворзелської графині Уварової. В будинку знаходиться «Ворзельський центр творчості». Уваровський дім, як його називають в народі, як і тюльпанове дерево, є символами селища. Цей будинок відомий київський промисловець і меценат Терещенко подарував своїй дочці. В 2000-ні будинок реставрований з метою створення в ньому центру дитячої творчості і краєзнавчого музею. В 2012 музей та центр працюють регулярно.
Тут наш маршрут закінчувався й помилувавшись дивною але красивою скульптурою на підїздах до садиби та нетиповим пам'ятником невідомому солдату, ми вирушили у зворотньому напрямку уздовж залізної дороги.
По дорозі ми побачили санаторій "Орлятко". Оля розповіла, що тут колись лікувався наш добрий товариш Вовчик.
Потроху ми доїхали до насипного мосту, що був перекинутий через залізну дорогу. Видряпавшись нагору нам відкрився прекрасний вид на місто Ірпінь та Ірпінський ліс.
Швидко рухаючись ми повернулися до Бучі де у місцевому Еко-маркеті придбали необхідну нам провізію для ночівки. Ми знову проїжджали по дорозі на Київ, яка не переставала дивувати великою кількістю котеджів, ресторанів та готелей. Доїхавши до повороту на Пущу-Водицю ми повернули цьому напрямку, щоб підібрати місце під ночівку. Покружлявши в районі 2-3 лінії ми вибрали ліс у північно-східному напрямку, там ми знайшли гарну лісову галявину але розташувались неподалік від неї у кленовій рощі. Розбивши табір ми приготували локшину й повечерявши лягли відпочивати. І ось що дивно, поки ми не лягли спати небо було чистим та спокійним, але як тільки почали засинати нагрянула буря. Свистів вітер, гримів грім, дощ лив як із відра. Я декілька раз прокидався турбуючись за сухість речей та намета. Коли ж я прокинувся зранку вже світило сонце й від вчорашньої бурі залишилася лише мокра земля. Не без труднощів ми розвели багаття й змайстрували сушку для речей. Потім ми приготували сніданок. Блукаючи по кленовій рощі я помітив велетенські гриби парасольки, та провіанту у нас і без того вистачало, тому ми поснідали й почали збиратися у дорогу.
Зворотня дорога до Вишгорода давалася не просто, у Олі постійно траплялися поломки. Тоді ми не падали духом ремонтували велосипеди й рухались далі то пішки то на велосипедах. Останньою зупинкою перед Вишгородом був Водогін де я, вже традиційно, заскочив у магазинчик де придбав нам з Олею прохолодні напої. Освіжившись ми були готові до останнього ривку й невдовзі вже їхали по Вишгородським вуличкам. Нарешті я побував у Гостомелі, Ірпіні, Бучі та Ворзелі, чи у Гостомеле-Ірпіне-Бучачському троєградії, і склав власне враження про ці місця, по своєму цікаві, загадкові місця Києво-Святошинського району.
| 
