Похід в Трахтемирів
14-15.07.12
Підготування до походу, почалося ще в п'ятницю, тому Антон Тагіров та Руслан Дашинський підійшли до мене, ще у вечорі та зробивши контрольну закупку ми лягли спати в очікуванні суботи, першого дня походу.
Ранкове пробудження з першим промінням сонця надихало на пригоди. Зваривши запашної кави та наспіх перекусивши яєчнею ми замовили таксі. І ось в назначений час погрузивши рюкзаки в машину ми знову покинули Вишгород, щоб відвідати древній та таємничій Трахтемирів. Таксі помірно їхало по поки що пустим вулицям міста Києва, а я згадував ту дивну, але таку приємну, зустріч з мандрівником, що з привеликою радістю та повністю безкоштовно довіз нас з Нижчою Дубечні до Вишгорода. Тоді ми були в поході до Лебедівки й дуже стомилися за два дні переходу, а мандрівник сам запропонувавши підкинути нас до міста, ще й розповідав нам про найцікавіші місця де він бував. Саме тоді ми перший раз почули про загадковий та мальовничій Трахтемирівський півострів.
"Там проживає відлюдник Олег Григорович, він розповідає про ті місця, а також може запропонувати себе в якості провідника та запросити стати таборем на подвір'ї його садиби-музею. Трахтемирів це й руїни древніх міст, городищ, монастирів, це степова місцина Київського Криму й пагорби Київських Карпат, це Канівське море з скелястими берегами, а ще невідома містика тих місць". З того часу ми вирішили будь-що потрапити в Трахтемирів і ось час настав.
На зупинку ми приїхали за 2 години до прибуття маршрутки, і як виявилось не дарма. Хоча ми й були першими майже відразу підійшла жіночка, яка замість очікуваного "Ви на Букрин? Я буду за вами", загадково мовила "Я вас признала! На Букрин хлопці?!" й посміхнувшись сіла на зупинку. Через 40 хвилин людей вже було достатньо на цілу маршрутку, тому за проханням пасажирів виділили додаткову маршрутку, що виїхала на годину раніше. В неї ми й погрузилися і після проплати 30 гривень проїзду рушили. Їхати було досить довго - 2 години. Ми проїзджали вже знайомі нам міста та села: Козин, Українку, Трипілля, Халеп'я, Витачів, Стайки; та незнайомі нам: Гребені, Ржищев, Півці, Пії, Грушів, Ходорів, Малий Букрин і нарешті Великий Букрин - кінцеву точку проїзду й стартову перед Трахтемировом. Зупинились ми біля магазину який звісно ж не працював в таку рань. Зате побачили там старенького дідуся з яким привіталися, він щось прокрехтів у відповідь й широко посміхнувся, тоді ми звірились з мапою й вирушили до Трахтемироав, а дідусь все проводжав нас посмішкою поки ми не зникли за поворотом. Дещо відійшовши від зупинки ми вийшли на вулицю з таку знайомою нам назвою "Герої Дніпра". (З станції метро Герої Дніпра ходить маршрутка на Вишгород. Примітка автора).
Потім ми приходили чепурні будиночки Великого Букрина, які дивували своїм етнічним оформленням. Проходили плетений тин з глиняними горщиками та казанками на ньому, розмальований колодязь, хатинку мазанку з соломяною кровлю, по декуди паслися гладкі свині розміром з молодого бичка, клювали зерно кури, качки та індики.
Піднімаючись на черговий схил ми зустріли хлопця в червоній футболці, що ніс в руках своє взуття, він пройшов мимо нас наче примара й на вітання навіть не повернувся в нашу сторону, дивний хлопець тоді подумали ми та дива тільки починалися. Так то в гору то в низ ми вийшли з Великого Букрина в урочище Кривий ліс. В Кривому лісі, мабуть названому так за непролазні хащі, подекуди відкривались і мальовничі полянки березових, дубових та соснових рощь з крутими обривистими схилами. Запам'яталась велетенська птаха, чи то орел, чи то сокіл, що покружляла над нами. І якось раптово ми вийшли до доволі заселеного району села Трахтемирів. Це був початок села й тут під велетенським зеленим дубом, що сходив більше на тотем а не на дерево, стояла дбайливо кимось змайстрована лавка.
Тут ми зустріли мужичка, що мабуть йшов до криниці по воду. На питання "Чи далеко ще до Трахтемирова?" - на наше здивування він відповів що це і є вже Трахтемирів, я з друзями здивувалися бо вважали що в Трахтемирові заселені лише 2-3 хатини. Потім на питання "Як пройти до Олега Григоровича?" - він явно не поспішав давати відповідь й запитав нас "Що вам від нього потрібно?". Ми відповіли що несемо йому хліб сіль і, що хотіли б побувати в його садибі-музеї, а також послухати історії про ці краї, та побувати в найцікавіших місцях, понасолоджуватись місцевою природою. Дідок пробуркотів собі під ніс, щось на зразок "І чого ви повадились до того Олега ходити, й дивитись тут нічого й природа як природа" й вже хотів йти геть та чомусь передумав й збивчиво почав пояснювати де живе Олег. За його словами мало що було зрозуміло й здавалось, що декілька підйомів, пару-другу поворотів, сосновий ліс й буде його хата. Але в цей час під'їхали якійсь хлопці на Жигулях, дідок зрадів і запитав у них "Де живе Олег?". Хлопці відповіли трохи точніше "за маєтком" та все ж точніших вказівок не було. Коли ми подякували за інформацію машина з пробуксоном поїхала геть, а дідок відходячи на крок-два розвертався в нашу сторону й ніби то щось пригадував й хотів сказати та на півслові змовкав чув наше "дякую ми зрозуміли", розвертався й робив ще крок-два і знову ніби згадував і так доки не зник за поворотом, а ми перепочивши рушили далі. Те що село все ж закинуте ми зрозуміли коли за 4-5-ма хатинками почалися закинуті будинки й хащі. Дуже вразив старий поржавівший міст густо поросший травою та кущами.
Переходячи його задавалося що переходячі з одного світу потрапляєш у інший й потім я зрозумів, як не далеко від істини були ті думки.
Невдовзі нам відкрилися казкові панорами Канівського моря та Трахтемирівських пагорбів. Трішки захотілося відпочити і зійшовши з дороги серед дерев ми помітили хижку (саморобний каркас із гілок у вигляді малого будиночка) біля хижі навіть був викопаний льох для зберігання продуктів. Явно це місце манить відлюдників та людей, що хочуть провести тут якомога більше часу на одинці з природою. Гарна стоянка, якби ми знайшли таку на ніч я б дійсно зрадів.
Біля стоянки був невеликий лісок, що здався нам дивним бо був перекопаний. І тут є де розгулятися уяві - чи то археологи розкопували тут древні руїни, чи то залишки якихось оборонних валів, чи то відлюдник-золотошукач шукав тут скарб й жив у тій хижі, а потім або ж зі скарбом, або без нього, покинув ці місця, а на його місце все приходили й приходили нові мандрівники, але не для того щоб шукати скарб, а щоб просто відпочити, попоїсти шашлику, помилуватися чарівними краєвидами.
Ми ж рушили далі й дійшли до розвилки. Грунтова дорога тікала в право, а асфальтована доріжка бігла далі вперед. Між дорогами росла велика груша з якої ми не посоромилися набрати смачних плодів. І ось із-за чергового повороту виглянув мисливський маєток бувшого власника Трахтемирівського частного заповідника Бакая. Зараз тут живе охорона. Ми ж зійшли з асфальтованою доріжки ліворуч й одразу натрапили на кучу каміння, яка могла залишитись як від будівництва маєтку так і більш древніших часів коли тут бала фортеця Петра-Коношевича Сагайдачного, що нарік Трахтемирів неофіційною столицею реєстрового козацтва, ба навіть від монастиря при фортеці із 77 церквами. Трохи далі від тіні високих акацій знаходилось плато з цікавими місцевими пам'ятками - деревом у вигляді тризуба, хрест козацької слави, а посередині піраміда складена із камінців.
Ми з Антоном доповнили піраміду ще одним камінцем й сфотографувавшись пішли у тінь акацій до Руслана. В той час за нами спостерігав охоронець. Він лузав насіння й на думку моїх друзів стежив за нами, я ж вважав що він не звертає на нас увагу. Так нам і не вдалося дізнатися хто із нас був правий бо під'їхав автобус із туристами, що повністю заволоділи увагою охоронців. Ще раз окинувши дивні Трахтемировські пейзажі оком, Антон помітив що в балці між нашим пагорбом та пагорбом маєтку був встановлений мальтійський хрест, такий які ставили на козацьких могилах.
Була навіть думка спуститися до нього та юрба туристів упередила нас, а ми не гаючи часу, поки охорона конвоювала туристів, швиденько вийшли на доріжку й пішли мимо маєтку далі, туди де за словами дідка та хлопців із Жигулів жив Олег. Проходячи маєток нас вразила велика кількість викуваних звірів що встановили на воротах та на чотирьох шпилях-прапорах будівлі. Дуже вже мабуть господар полюбляв полювання. Трохи далі навпроти маєтку колись була посадочна ділянка для гелікоптера, тепер вона частково поросла бур'яном, частково переоснащена під автостоянку. Відійшовши ще трохи далі нам відкрився вид закинутого дитячого табору. Ми його вирішили оглянути й рушили до першого дерев'яного будинку. На диво, кімнати досить добре збереглися, навіть частина скляних шибок уціліла.
Здавалося зробити б тут невеличкий ремонт й можна хочь завтра пускати сюди дітлахів. На одній із дверей був такий напис " Перед тим як увійти сюди - подумай! Чи потрібен ти тут?". Переглянувши дитячий табір ми повернулися й пішли далі. Раптово ми помітили два новісіньких коттеджа й бритоголову охорону в одному із них. Ці будинки знаходились на самій східній границі закинутого дитячого табору й навіювали нехороші думки. "Мабуть таки хтось вирішив таки відкусити ласий шматок трахтемирівського пирога...". Одразу за покинутим дитячим табором було перехрестя й ми не довго вагаючись вирішили провести розвідку. Дорога що повертала ліворуч роздвоювалась й ми з Антоном вирішили розвідати спочатку цю місцевість, тим більше що за моєю мапою десь тут повинен був розташовуватись будинок рибака. Одна дорога тягнулась у низ нею пішов Антон, я пішов дорогою до гори, а Руслан залишився з рюкзаками. Не встиг я відійти й на сотню метрів як праворуч побачив руїни зруйнованої хатини мазанки. Антон дуже хотів побачити хоча б одну покинуту хатину, тому я позвав друзів і ми відвідали руїни. Ми наблизились до сильно порослої чагарником хатини без даху і тільки де не де із залишків стріхи висіли шматки соломи, несуща балка впала й вперлася в підлогу. Враження таке ніби ця хатина стоїть тут ще з часів Сагайдачного, але звісно ж її напівзруйновані стіни говорять про те, що якщо її й покинули люди це сталося близько ста років тому.
Здивувало те, що на відміну від хатини собача конура збереглася повністю, здавалося ось-ось звідтіля вискочить зла собака. Мені чомусь уявилося, як господаря будинку вигнали із дому, а вірна собака несла свою тяжку службу і довго ще відваджувала охочих до легкої наживи... Руслан залишився тут неподалік хати, а ми з Антоном продовжили розвідку. Стежина петляла то в гору то в низ поки я не побачив блок, що ставлять на парковках щоб їх місце не зайняли, тим дивніше було бачити його тут на лісовій стежині хоча й досить підходящій для проїзду автомобіля. Ще далі я таки вийшов до "будинку рибака", так це місце було позначено на моїй мапі. Й дійсно місцина була тут досить гарна й максимально пристосована для відпочинку. Тут було відреставровано декілька літніх будинків біля води, та ще на горі звідки я спостерігав була встановлена гинтова драбина із дерева для сполучення гори з береговою лінією. В низу я бачив намети та дітвору, що займалася своїми справами, їх я вирішив не турбувати й повернувся до Руслана. Антон з Русланом вже чекали на мене біля речей і поєднавши обидві наші розповіді ми зрозуміли, що зрештою ці дороги ведуть до одного й того ж місця "будиночку рибака" де зараз поселилася дітвора. Перепочивши я визвався щоб розвідати дорогу праворуч. На ній я знайшов покинуте футбольне поле й зрозумів, що далі по карті навпроти футбольного поля розташовувалось старовинне кладовище, а за ним на моїй мапі відзначалося місце де можливо живе відлюдник. Пробігши трішки у напрямку де за моїми припущеннями повинно було бути кладовище я нічого не знайшов. Я вирішив повернутися до друзів та запропонувати саме цю дорогу. По дорозі я зустрів дівчинку років 12-ти з хлопчиком років 8-ми, також з ними була собачка. Зробивши, як виявилося пізніше хибний висновок, що відлюдник живе у цьому напрямку я розповів усе друзям. Вони не розділяли моїх припущень й вважали що відлюдник живе далі по дорозі, але їм захотілося поглянути на закинуте футбольне поле, тому обігнувши покинутий дитячий табір з двома новими будинками ми рушили у тому напрямку і вже скоро побачили футбольне поле, на якому росла гіганська трава, звичайно на такому "газоні" вже не побігаєш. І знову ми зустріли дівча з хлопцем, що поверталися до "будинку рибака" з дровиняками для багаття, і цього разу я вирішив розпитати їх про наш шлях. На питання "Де будинок Олега Григоровича?", дівчина перепитала чи маю я наувазі відлюдника Скіфа? Я підтвердив й вона відповіла, що нам потрібно було йти не звертаючи як і думали Руслан з Антоном. Тоді я запитав чи не знають вони де тут старе козацьке кладовище? Дівчина відповіла що поруч, тут за сосновим лісом та акацієвою рощею. Тоді ми попрощались й вирушили на пошуки, та цього разу ми так нічого й не знайшли. Руслан, тоді пам'ятаю, висловив думку, що люди в Трахтемирові якось дивно відносяться до відрізків шляху і там де вони кажуть "трішки пройдете й тут за поворотом" насправді мається на увазі "йтимете півгодини на пагорб повернете ліворуч й через метрів 100-150 будете на місці".
В пошуках кладовища ми знайшли гарну місцину в тіні високих акацій, маленькі, жовті листочки вже осипалися й створили атмосферу осені. Тут ми вирішили зробити привал й пообідати. А поки хлопці нарізали смачну ковбаску, я нарізав ще з три кола навколо того місця, збираючи на себе павутиння я сподівався таки знайти кладовище - і безрезультатно, не хотілося відкриватися нам місце останнього спочинку давніх героїв. Після смачного обіду настрій піднявся й ми таки вирушили до садиби Скіфа. Як і радила дівчина дойшовши до перехрестя ми повернули праворуч й майже одразу побачили вишукану садибу в українському стилі. Взявши заготовлені раніше хліб-сіль (в прямому сенсі цього словосполучення) я зайшов до садиби й трохи постояв, чекаючи поки мене хтось помітить. З часом до мене вийшла стара бабця і я подумав, що то може бути навіть матір Олега, та я помилився. Запитавши де я можу знайти Олега Григоровича вона відповіла що в сусідній садибі. Тоді я не гаючи часу пішов до сусідньої садиби і вже точно пізнав її. Вона була майже точною копією тої, що я бачив в інтернеті на фотознімку.
Знову трішки постоявши на порозі мене помітила одна із трьох собак Олега й почала гавкати, згодом вийшов я сам Олег в одних плавках, воно й не дивно, спека стояла страшенна. Я привітався, подарував хліб-сіль й запитав чи може він підсказати нам дорогу по цих місцях. Олег відповів, що спочатку треба пройти до хати, а вже потім вести усі розмови.Тоді я зауважив, що я не один, а з друзями. Олег попросив усіх покликати до хати, тому я хлопців, і вже разом ми зайшли до будинку відлюдника. Спершу хотілось би сказати, що розповіді а ні трохи не обманули, його будинок дуже схожий на музей зброї та старовини, а сам відлюдник зустрів нас у скіфській туніці та з довгим ніби акінак ножем в ножнах, мабуть за це й отримав прозвисько Скіф. Тим не менше Олег Григорович виявився дуже освідченою людиною, він одразу розповів нам багато цікавого про ці місця. "Трахтемирів це і козацький монастир, і ставка Сагайдачного, і місце сили для екстрасенсів, і обвалована зона з неймовірно древньою датою створення".
Спочатку ми запитали, чи наш маршрут дозволить нам подивитися усі цікаві місця цих місць й почав діставати мапу. Відлюдник зухвало розсміявся й повідомив що по мапам тут не ходять та їх не використовують. А потім він розповів, що дорога тут лише одна і йдучи по ній ми побачимо усі цікаві місця. Спочатку нам варто повернути стежиною не ліво та йти униз, тоді ми вийдемо до найкращого в Трахтемирові піщаного пляжу, потім пройдемо соснові ліси й вийдемо до містичної висоти 220 за нею через декілька пагорбів буде встановлений Ющенком хрест, ще коли він не був президентом, трохи далі за хрестом ми побачимо Богоявлену ікону "О семи столпах", а точніше "Ікона Божої Матері "Софія-премудрость Божа" Київська", що знайшли в траві.
Відлюдник запевнив нас, що часу у нас вистачить, але важким буде перехід після лісу по степовій, засушливій місцевості. Ну і зрештою, ми задали питання яке хвилювало нас мабуть більш за все "де нам стати на ночівку?". Тут Олег посерйознішав і одразу запропонував залишитись у нього на подвір'ї, де вже розташувалися якійсь туристи, і взагалі залишити рюкзаки у нього і йти дивитися цікаві місця "на легкій".
Дійсно то була дуже зваблива пропозиція, й планували ми зупинитись саме у нього. Все ж не зрозуміло чому, але нам захотілося окрему власну тиху стоянку. Мабуть пошук таких стоянок став одним із головних принципів в наших походах. Я запитав чи є ще десь зручні місця для стоянки. Явно трішки розчарований від відповів, що стоянку можна зробити в районі пляжу на береговій лінії. Тоді я запитав чи можна стати в сосновому лісі, що ми так полюбляємо. Відлюдник зхвилювався й відповів, що зараз пожежонебезпечний сезон й що ліси потрібно залишати чистими. Тоді ми запевнили його, що будемо особливо обережні з вогнем, а також що заберемо із собою все сміття. Тоді він задумався й загадково промовив "Все ж я вам би не радив залишатися в обвалованій зоні на ніч". Все ж ми подякували за гостинність й повідомили що ще можливо зайдемо за водою, та розпрощавшись хутко повернулися на шлях. Вже була середина дня й хотілося остудитися.
Пляж ми знайшли швидко й спустившись тоненькою серпантиновою тропкою з мальовничими видами на Переяслав-Хмельницький, вийшли до Канівського моря. Спустившись ми зняли взуття щоб по береговій лінії відійти подалі і тут нас чекав перший сюрприз. У воді прямо біля берега було багато маленьких личинок, що неприємно лоскотали ноги, пізніше я дізнався що то були личинки комарів. Вода біля берега була трішки зеленуватою, де не де траплялися водорості. Звісно такі дрібниці не зупинили нас і я голяком побіг у воду, але забігши на метрів десять зрозумів що тут мілко. Вид з пагорбів був просто чудовий тому, щоб не світити голим задом я повернувся й надягнув плавки. Увесь цей час друзі спостерігали за мною й зрозумівши що нудиський пляж відміняється, розчаровано надягнули плавки й пішли у воду. За метрів 30-40 мілкота закінчилась, а вода стала чистою і я вдосталь поплавав та попірнав. Потім повернувся на берег і став чекати на друзів, а коли і ті повернулись повідомив їм нехорошу новину. Справа у тому, що коли я плавав то пильно обстежив берегову лінію та кручі і ніде не знайшов навіть натяку на місце під стоянку. Тоді ми вирішили що незважаючи на попередження відлюдника знайдемо найкращу стоянку хоча б і в обвалованій зоні. Трохи обсохнувши на палючому сонці та випивши по пляшці освіжаючого пива ми повернулися на дорогу й рушили через ліс по маршруту. Довго тягнувся мішаний ліс із сосновими, дубовими, кленовими, осиковими та акацієвими рощами. Інколи ми зупинялись й відпочивали в тіні дерев, але коли вийшли з лісу й пішли по лисим пагорбам лише з рідкою степовою рослинністю стало дійсно тяжко. Радувало те що води у нас було вдосталь і трохи частіше відпочиваючи ми рушили далі.
Око приємно радували мальовничі краєвиди, і тільки автівки, що здіймали куряву на нашій дорозі псували враження від цих заповітних місць. І нарешті за черговим пагорбом ми побачили геодезичний знак висоти 220, у нас з'явилась ціль і йти стало веселіше. На висоті я не відчував нічого містичного хоча мої друзі Руслан і Антон постійно говорили що відчувають "чужу" присутність.
Я знову перевірив свої відчуття й не знайшов нічого окрім невеликої головної болі та відчуття невеликого "тиску" цього місця. Вирішили ми рухатись далі до хреста Ющенка й коли ми підійшли до нього мене охопило бажання сісти під нього й просто дивитись в далечінь, без думок, що я й зробив.
Мабуть у моїх друзів було таке ж бажання, тому ми так сиділи хвилин десять поки не почав накрапати невеликий дощик, тоді ми спустились нижче дорогою й побачили ікону. Я не знав її назви, але із руських написів зміг розібрати лише "О семи столпах", пізніше я дізнався її назву - "Ікона Божої Матері "Софія-премудрость Божа" Київська".
Біля ікони дощ посилився й ми швидко натягнули тент між двома невеликими берізками та й постелили каримат у високій траві. Поки накрапав дощик ми вирішили перекусити, а поки їли дощ і закінчився. Ми вже побачили усі цікаві місця, тому вирушили тією ж дорогою назад, щоб знайти міце під стоянку. Дивним було те що ми рухались у два а то й у три рази швидше. Можливо спека спала і невеликі хмаринки допомагали нам, чи знаючи шлях ми рухались впевненіше, а може й містичне місце гнало нас геть охороняючи свої скарби. У моїх друзів були стурбовані обличчя. Одного разу коли ми зупинились і почали розмовляти, Руслан різко озирнувся назад й відповів, що на секунду йому здалося, що за його спиною стоїть монах у довгій чорній рясі з накинутим на голову капюшоном. Що до мене то я не відчував чужої присутності але трохи сильніше розболілася голова. Коли ми увійшли в сосновий ліс стало взагалі добре рухатись у тіні дерев. Ми з Антоном вже були вирішили виходити з "обвалованої зони" й шукати місце аж за садибою Скіфа та закинутим дитячим табором, але несподівано Руслан знайшов прекрасне, рівне місце в сосновому лісі неподалік від дороги, я перевірив це місце й відійшовши від дороги настільки щоб на мій оклик Антон не відкликався, знайшов ще декілька підходящих місць. На одному земля була не зовсім рівна, а на іншому росла страшна осина, що нагадувала не дерево а якесь таємниче лісове створіння.
Зрештою страшна осина, не така страшна якщо в тебе перспектива цілу ніч скочуватись на бік намета, тому ми вирішили обрати друге місце. Обравши місце ми поставили намети, натягнули тент, назбирали палива на багаття. Потім ми приготували гречку з тушонкою й смачно попоївши розляглися біля вогнища. Комарів тут було багацько і якби не засіб від них вони з'їли б нас живцем, а так лиш інколи покусували й дратівливо звеніли біля вуха. Несподівано наче велетенська птаха в бік одного із наметів влетів велетенський жук. Коли я його схопив він почав фиркати наче свинка, тоді я прозвав його "говорящим жуком" й випустив його, дивно раніше таких жуків я не бачив.
Потроху стемніло, а ми захоплені цікавими розмовами й зовсім забули про всю містичність цих місць. Наша стоянка стала звичним, рідним нам місцем й відступили усі тривоги й коли ми вже повністю розслабились краєм вуха я почув тріскотіння сухих гілок неподалік. Спочатку я не звернув на це уваги, але потім Руслан здивовано вигукнув "Ви це чули?". Ми з Антоном прислухались... і явно почули, як від кроків людини (це можна було зрозуміти по крокам двох ніг) тріскотіло сухе соснове гілля. Кроки швидко наближались до нашого вогнища, тоді ми вскочили й намагалися розгледіти щось у темряві. І тут мене ніби озорило, в голові з'явилася відповідь на питання "Що мене більше за все турбує в цій ситуації?" а саме "У того хто до нас наближається немає ні ліхтарика ні факела, тільки темрява навколо, а кроки все ближче й ближче". Тоді Руслан з Антоном схопили палаючі палиці, а схопив свій ліхтарик й почав світити прямо туди звідки чулися кроки. Цього просто не могло бути я світив прямесенько на звук але там нікого не було! Раптом кроки стихли ніби хтось зупинився в метрах 10 від нас, тоді трохи згодом це "щось" зробило ще два кроки й звуки пропали. Як ми не вдивлялися в пітьму, як не вслухалися в нічну тишу нічого не чули й не бачили. Постоявши деякий час спина до спини біля багаття, ми почали міркувати що ж це могло бути, та як не думали логічного пояснення усьому, що сталося не знаходили. Тоді Руслан запропонував загасити багаття, бо так людині буде складніше знайти нас, я погодився але сказав що ще посиджу в темряві на варті хвилин 15, бо воно може повернутись. Тоді хлопці залізли у намет, а я взяв добрячу палицю положив на коліна й почав обдумувати все що сталося заодно вслухаючись в ліс. Все це було дуже дивно, але можна було допустити що відлюдник якимсь чином знайшов нас й вирішив налякати, можливо він навіть рухався без світла, але як він міг безшумно в сосновому лісі зникнути за 10 метрів від стоянки, та ще й майстерно ховаючись за деревами? Він же не вміє літати. Через хвилин 20 мені набридло вартувати й плюнувши, й списавши все на містику цих місць, яка таким дивним чином побажала нам спокійної ночі, я пішов спати в свій намет. Дивно я думав, що не зможу довго заснути й цілу ніч буду вслухатися в нічну тишу. Але несподівано швидко я міцно заснув.
Ранок привітав нас ясним сонцем і прокинувшись ми поснідали гречкою й обсудили нічні пригоди. Потім ми зібрались й вирушили на пляж який був досить недалеко. Вода ніби стала чистішою й ми із задоволенням зкупалися, а на зворотньому шляху зустріли Скіфа із його собаками, дітлахів із будинку рибака та мужиків що залишили стоянку в садибі відлюдника. Зі Скіфом ми привіталися й він одразу запитав нас "Я ходив сьогодні зранку до висоти 220 й бачив там слід від багаття. То часом були не ви й чи ви коли там були нікого не бачили?" Ми відповіли, що на 220 не зупинялись, але бачили на зворотньому шляху багато джипів. Скіф відразливо скривився від думки про багатих дядьків, що приїздять сюди, смітять, а потім йому за ними прибирати. Потім ми коротко розповіли де були й що бачили, а Скіф підтвердив що усі цікаві місця ми вже побачили. Звісно ми не згадали де ночували й що трапилося вночі, та по розмові було видно що Скіф до цього не має ніякого відношення.
Попрощавшись ми рушили далі й пройшовши садибу Скіфа вирішили скоротити шлях, і йти не через маєток Бакая, а через закинутий стадіон. І таки досить швидко ми вийшли на асфальтовану дорогу, що вивела нас із Трахтемирова до Великого Букрину. Та навіть тут сили Трахтемирова вирішили влаштувати нам достойне прощання. Велетенська, темна хмара летіла із півдня нам на зустріч й почав накрапати дощик, який згодом виріс у доволі солідний дощ. Тому ми зупинились й одягнули штормовки та захисні кокони на рюкзаки. Так трохи промокнувши ми дійшли до зачиненого магазину у Великому Букрині. Як зазначалося надписом магазин був зачинений на обід з 12 до 16:00. Ми прийшли значно раніше приїзду маршрутки у 17:20-17:40 тому сіли чекати. Дуже хотілося придбати якогось холодного напою в магазині та продавщиця так й не приходила. Зате сюди прийшли два пияки з пивом та ціллю поповнити свої запаси алкоголем. З ними розмовляти про термін прибуття маршрутки було марно та згодом прийшла жіночка й зайняла чергу за нами, а ще вона повідомила, що маршрутка від'їзджає не від магазину, а трохи далі неподалік зруйнованої школи, але біля магазину можна сховатися від дощу, що тоді ще потроху накрапав. Тоді Антон вирішив сходити перевірити чи коло школи є черга, а я з Русланом залишились його чекати. І тоді невідомим чином темна дощова хмара, що лише краєм заділа нас та все ж встигла трохи підмочити, а справжній ливень з грозою пройшовся західніше, розвернулася із півночі й ударила із всією силою. По крутим стежкам села бігли стрімкі дощові струмки, миготіла блискавка, гремів грім. І це ж треба, коли лило як з відра, мимо магазину проїхала маршрутка, з якої призупинившись не на довго виглянув водій. Жінка кричала йому щоб він забрав нас усіх, а водій посміхаючись у вуса відповів, що обов'язково зробить це на зворотньому шляху. Ми багатозначно подивилися один на одного й без зайвих слів накинули на себе рюкзаки й під ливнем побігли до Антона, а вслід чули крики жінки "Куди ж ви біжете хлопці, він же сказав що на зворотньому шляху забере...". Невдовзі змокші до нитки ми добігли до маршрутки де нас уже чекав Антон та й черга як намене край ввічливо не заходила до маршрутки пропускаючи нас уперед, і це ж під таким дощем. Тут ми зустріли вже знайомого мужичка в окулярах, що їхав до Трахтемирова з Києва, а ще малих хлопців та дівчат з табору коло будинку рибака.
Зайшовши в маршрутку ми завдяки Антону зайняли наші "Коронні місця", що їх так назвала жіночка що підсіла пізніше. дощ усе лив і лив, а коли прийшов час маршрутка вирушила до Києва. Усе далі й далі віддалялися ми від чарівних та містичних місць Трахтемирова про які ми ніколи не забудемо.
|
