Підземелля Рівного
Чутки про сітку підземних ходів під Рівним ходили давно. Про них ще наприкінці XIX століття, згадуючи своє дитинство, писав відомий письменник Володимир Короленко у повісті «В дурному товаристві», більше відомому за її дитячим варіантом «Діти підземелля». Згадані Короленком підземні ходи пролягали, як вважають дослідники, у районі сучасної гуманітарної гімназії. Доведено, що підземний хід глибиною 5-7 метрів звідти йшов під річкою Устею до центральної частини міста в район руїн замку князів Любомирських. Автори історичних розвідок стверджують, що поблизу замку «на вищих місцях був гарний парк, iз чудовими, часто заморськими рослинами. Трохи далі на схід був тополевий гай, в якому був другий літній палацик Любомирських, сполучений таємним підземним ходом із замком. Інший таємний хід був iз замку на Волю до старого цвинтарища».
Повідомлення про те, що в парку ім. Т.Шевченка провалюється земля, надходили в Рівненський краєзнавчий музей ще в 60-х роках минулого століття, але на них просто не звертали уваги. А керівництву міського об'єднання парків культури і відпочинку просто радили прикривати місце провалу черговою латкою асфальту, що тоді успішно й робилося. Однак заввідділом охорони культурної спадщини Рівненського краєзнавчого музею Тетяні Биковій ця таємниця не давала спокою, і коли в грудні 2004 року надійшло повідомлення про черговий провал, вона вирішила уважно його оглянути. Було встановлено, що верхня частина нещодавно відкритих підземних ходів у парку поблизу фонтану є справді лише підвалами літнього палацу князів Любомирських, а от нижня — входом до лабіринтів значно древніших часів. Саме з цього моменту розпочалася тоненька ниточка пошуку, яка привела до дивовижних відкриттів.
Згодом, розповідає Тетяна Бикова, шукати підземні ходи вирішили прямо на території краєзнавчого музею, поруч із бункером, збудованим у роки Другої світової війни для рейхскомісара окупованої України Еріха Коха. Запрошений для цього геофізик Олексій Андрєєв з допомогою біолокаційної апаратури (металевої рамки, яка фіксує зміни геомагнітного поля) виявив щось незрозуміле: чи то досить дивної форми підземний хід, оскільки той мав згин під прямим кутом, чи то рештки якоїсь стіни. За деякий час на рештки давньої стіни випадково наткнулися комунальники, які ремонтували теплотрасу біля гінекологічного корпусу на вулиці Драгоманова. Тобто у місті вже тоді було виявлено кілька місць, які могли неабияк зацікавити істориків. Оскільки ні Тетяна Бикова, ні сам геофізик пояснити цього не могли, то вирішили звернутися по пораду до рівненського архітектора Валентина Дем'янова, який після знайомства з «Велесовою книгою» мав свій, досить нетрадиційний, погляд на древню слов'янську історію. І далі вивчення підземних ходів дослідники проводили вже втрьох. Обласна та міська влада, до яких вони звернулися по дозвiл на свою діяльність, їх, на щастя, підтримала.
Місто, якого ми не шукали
Рамка й інша високочастотна апаратура в руках Андрєєва «показувала» планомірне розташування стін, башт, підземних ходів. З допомогою геофізичної апаратури ентузіасти виявили існування під землею якогось величезного квадрата і припустили, що то могли бути межі замку середньовічних володарів міста князів Несвицьких. Однак подальша робота повністю спростувала цю версію. Оскільки пустоти під парком спостерігалися й в інших місцях, дослідники, які працювали на голому ентузіазмі й намагалися особливо не розповсюджуватися про свою роботу, щоб їх не вважали божевільними, продовжили пошуки. Після тривалих дискусій та суперечок Тетяна Бикова, Олексій Андрєєв та Валентин Дем'янов дійшли висновку, що на місці Рівного свого часу було якесь велике місто, й, можливо, враховуючи його масштаб (п'ять кілець стін навіть виходять за межі сучасного Рівного) це була столиця потужного слов'янського утворення.
Одна із цих стін нещодавно була випадково розкопана будівельниками, які зводять підземний перехід на центральній вулиці міста — Соборній. Ця стіна, запевняє пані Бикова, тягнеться дугою під обласною бібліотекою, через площу Короленка і аж до пам'ятника Олеко Дундичу, що у парку Т.Шевченка. Спроба оцінити виявлену інформацію шляхом застосування відомих історичних джерел, запевнив Валентин Дем'янов, нічого не дала:
— Водночас різноманітні дані швидко накопичувались. Щонайголовніше — біолокаційні схеми різних структур: контури оборонних стін, підземних ходів, місця розташування замків та храмів. Але якийсь час увесь цей матеріал мовчав, а він повинен був «заговорити». Тому поява методу «озвучення» для нас, дослідників, виглядає фантастичним везінням — він дається лише людям, які хочуть отримати істинні знання і готові до цього внутрішньо й енергетично, а найголовніше — мають вроджені та розвинені здібності.
Суренж — столиця давньої Волині
За допомогою «методу сканування інформаційного поля» — саме так назвали його дослідники, вже за місяць було знайдену основну інформацію про об'єкт спостереження. Чимало з того, про що вдалося дізнатися, навіть самим пошуковцям здавалося спочатку маячнею:
— Адже події, що відшуковувались нами в межах першого тисячоліття нашої ери на теренах Східної та Центральної Європи, весь час своїми початками заводили нас у Азійські простори і навіть в Африку! А, головне, ці початки вели нас у ХХVI тисячоліття до нашої ери! Проте, коли в літературі ми знаходили відповідники назв, подій, то збиралися з силами та йшли далі.
Користуючись своїм методом, Валентин Дем'янов та Олексій Андрєєв встановили, що древнє місто, частину території якого нині обіймає Рівне, називалося Суренж, тобто Сонячне місто. Заснований у 120 році, Суренж з 250 по 832 роки був столицею слов'янської держави-імперії. В період розквіту — в VII столітті — у ньому, стверджують дослідники, проживало до 120 тисяч мешканців.
Епоху знайденої стіни ще не встановлено
Фото А.Похилюка
Спочатку, запевняють Дем'янов та Андрєєв, навколо Суренжа було створене ядро держави — Волинь-Артанія. Зовнішнє коло міст-форпостів, зв'язаних між собою, сягало 800 кілометрів: Костопіль, Гоща, Острог, Шумськ, Кременець, Броди, Берестечко, Ківерці. Сама держава виникла з союзу чотирьох племен i називалась Дулібія-Рось. Слово «дулібія» означає «кулак», по-слов'янськи «дуля», і трактується ентузіастами «методу сканування» як «союз». Відповідно, всі мешканці держави називались дулібами, або ж росами.
Що вже зовсім неймовірно — дослідникам стали відомі імена всіх 97 великих князів Суренжа та Дулібії, часи їхнього правління та навіть основні їхні діяння. Скажімо, Кий IV, союзником якого були волохи, правив із 568 по 570 роки та воював з аварами, балтами, франками, уграми. А Моух V (721—724) ходив походом на Константинополь та доручив у 723 році одному з сурензьких князів — Мосці— заснувати низку міст на порубіжжі, одне з яких нині називається Москва.
Володарі Суренжу керували усім слов'янським світом, аж поки наприкiнцi VIII — на початку IX століття через низку епідемій чуми місто не було втрачене. Руйнували місто з 821 по 832 рік самі його мешканці, пізніше військові та жреці-гвардійці. Виконуючи наказ волхвів, вони спалювали зачумлене житло та руйнували його. На місці Суренжа через суворе обмеження доступу понад триста років ніхто масово не селився. А тому й місцину цю назвали Ра-вне, тобто «Сонце, що зайшло» й, водночас, це «Сонце, яке ще має зійти».
«Ефект бомби» в науковому світі
Детальніше про таємниці давньої слов'янської держави можна дізнатися у щойно виданій Валентином Дем'яновим та Олексієм Андрєєвим книзі «Велич Дулібії — Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)». Розкішний фоліант вражає не тільки змістом, а й чималою кількістю карт, схем, малюнків та фото. Звичайно ж, видання такої книги не обійшлося без допомоги голови Рівненської ОДА Василя Червонія, або ж як скромно вказано на її сторінках — «за сприяння Української народної партії та Українського Козацтва «Волинська Січ». І, якщо автори переконані, що їхня книга спричинить «ефект бомби» серед традиційних істориків та археологів, то для «великоволинських» суперечок Червонія для когось провінційне «гидке каченя» Рівне вже постало у всій своїй величі прекрасним лебедем зi старовинним шляхетним родоводом:
— Заангажовані історики давно і безуспішно шукають витоки древнього слов'янства, розміщуючи його осередки то на Віслі або Дніпрі, то Дунаї й Оці, обминаючи найдревнішу землю слов'янського світу — Волинь. Державу росів вони розміщують по всіх кутках, але не там де вона існувала. Тому і виникла таємниця Волинської землі, таємниця слов'янства, таємниця Дулібії-Росi та Суренжа-Рівного.
Цікаво, що рецензувати книгу запросили науковця з Луцька. Доктор історичних наук Михайло Кучинко, завідувач кафедри археології та джерелознавства Волинського державного університету, погодився, що наведені Дем'яновим та Андрєєвим численні факти відкриття різних об'єктів на території Рівного та його околиць викликають неабиякий інтерес:
— Можна посперечатися навколо доказової бази, методів отримання інформації авторами, «ловлячи» їх на вузькоспеціальних положеннях, сперечаючись стосовно точності карт, схем, означень, але ігнорувати наведені факти було б нерозважливо. Шкода, що «офіційні» археологи, які так уболівають за охорону пам'яток, опинилися на узбіччі цього цікавого дослідження, просто огульно проігнорувавши його.
Втім історик із Луцька, вочевидь не вважаючи суперечку двох міст-сусідів на цьому закінченою, певен, що «найкраще було б протиставити авторам щось путнє та рівноцінне за масштабом». А от голова Рівненської облдержадміністрації Василь Червоній — великий любитель пам'ятників, очевидно, вважає суперечку вже вичерпаною і навіть висловив упевненість, що врешті саме в Рівному постане музейний комплекс давньоукраїнської, давньослов'янської, дулібської історії, а знайдені тут слов'янські раритети стануть найвищими символами України.
Богдан ДЕМ'ЯНЧУК
Газета "Україна молода"
(Березень 2006 р.
Матеріал взято з http://www.rivne.org/©
http://www.rivne.org/history/surenzh.htm
