По селу вже досить давно ходила легенда про те, що в козацькій могилі, що на околиці села, заховані незліченні скарби. Місцеве населення вірило в це, але тривожити спокій давно померлих людей ніхто не наважувався. Вірили що це місце має магічну милу. Ходило безліч оповідань про появу козаків і навіть самого великого отамана. Тому могила завжди була доглянута, і кожен житель села оберігав її.
Але часи змінилися. Після Великого Жовтня історія України стала трактуватися вже зовсім по-іншому, пам'ятники козацьких походів поступово забувалися, могили приходили у запустіння. Так було і в цьому випадку. Вже після війни жоден житель села не пам'ятав про останній притулок козаків. І лише наприкінці 80-х, в епоху відродження української історіографії, згадали і про могилу, і про легенду. На жаль, інтерес цей був суто матеріальним, абсолютно не мотивованим ні з точки зору археології, ні з точки зору історії. Молоде покоління думало, як би збагатитися і не більше того, але містичний страх долав пожадливість.
І ось, нарешті, знайшовся сміливець. Це був приїжджий з Росії студент-археолог, який володів прийомами ведення розкопок. Пізно вночі, зробивши попередню розвідку і взявши з собою помічника, він вирушив на пошуки незчисленних скарбів. Ніч була тепла і зоряна, робота кипіла - земля чорноземна і копати в цих місцях досить легко. Справа наближалася до півночі, вирита глибока яма і відсутність цікавих знахідок все більше розчаровували "старателів". Як раптом лопата, спершись на щось тверде, голосно задзвеніла. В ту ж мить студенти побачили перед собою чорну тінь, піднявши голову, вони просто оторопіли: за кілька кроків від розритої могили, ледве стримуючи за поводи розпаленого нетерплячого буланого коня, гордо і впевнено тримаючись у сідлі, на них дивився суворо НЕКТО. Тишина. Незграбний крок в сторону, тріск гілки під копитом коня. Переляк! Тиша. Силует козака. Він нахиляється до краю могили, докірливо киває головою. Лише кілька слів холодним тоном чи то чуються "шукачам скарбів", чи то здається, що чуються: "Чужого не займай!" Помах нагайки в руці, а далі тупіт кінських копит, хмара сірого пороху.
Тиша. Ніч. Тонкий лучик блідого місячного світла. Темряву розриває тихий надтріснутий голос цвіркуна.
Не тямлячи себе від страху вони побігли додому. Як розповідають старожили, у цьому місці дійсно закопані скарби, але над ними поставлено вічного стража, який нікому не віддасть того, що належить лише землі.
Майбутнє завжди темно. Ніколи людині не дано відкрити те, що приховано за туманними далями часів. Однак люди завжди намагалися підняти завісу таємниці. На Україні до астрологів, віщун і чаклунів ставлення було неоднозначним - з одного боку цікавість, а з іншого - лякає зв'язок з нечистою силою.
