2.11.12 - 7.11.12 Київ-Львів-Хмельницький-Старокостянтинів-Київ
Чим більше яскравих, чарівних вражень тим складніше їх описати. Якщо писати про Львів, то ця задача стає напрочуд важкою, все ж я спробую.
День перший. Виїзд. Вишгород - Київ
У день від'їзду вже не хочеться займатися ніякими справами. В народі ходить прекрасний вираз - "валізовий настрій". Мабуть він найкраще описує емоції перед виїздом. Усі речі запаковані, усі документи підготовлені, уся інформація зібрана, лишається лише чекати, й то докладати то викладати речі, що здається знадобляться, та через хвилину розумієш, що мабуть таки й не знадобляться. І ось вечір, маршрутка Вишгород - Київ, вогні міста з якими подумки прощаєшся. Метро та залізничний вокзал і як завжди вдосталь часу, щоб стомитися від очікування потягу. І раптом, розуміння того що потяг подали раніше часу від'їзду. Від'їзд, й тепер прощання з Києвом, майже таким рідним як і Вишгород.
Гатунок хороший і швидкість гудова, Не шкода і грошей а якість фірмова, хотів я сказати... та все ж помічаю, Як постіль не брати не зручно тут спати.
Намагання заснути та важка спека, яка то занурює у томну дрімоту, то пробуджує від духоти... не дає заснути.
День другий. Три дні в одному.
Вже давно за північ. Наш потяг зупинився у Шепетівці та є 7 хвилин часу вискочити з душного вагону, провітритися, подихати "свіжим" повітрям. Йти спочатку не хотілося та Руслан, який також не заснув пропонує йти. Після Шепетівки сон вирівнявся... Із згадуванням Шепетівки асоціюється анекдот із газети львівського пабу "Роберта домса": " На фестивалі пива у Німеччині найбільше пива випив Степан Великопузенко із Шепетівки, що спостерігав за фестивалем по телевізору". Ще ми могли добиратися із Львова до Старокостянтинова через Шепетівку, був варіант й через Рівне але найзручнішим вибором виявився Хмельницький.
Прибуття.
Ранковим туманом та пітьмою, що згущується перед світанком, зустрів нас Львів. Він ніби приховував від нас чарівну, казкову атмосферу говорячи - "Ще рано, дочекайтеся світанку", й навіть собор Святого Юра приховував густий туман тому його й не було видно із номеру в готелі Арена, в який ми заселилися. Номер в який ми заселилися на 2 дні повністю відповідав цілям нашої поїздки "в готелі тільки ночувати". Після невеличкого сніданку-перекусу тим що залишилося з того що ми брали у дорогу, вже і розвиднілося.
Хоча й туман повністю ще не розвіявся та він відкрив перед нами величний собор Святого Юра, що було видно з вікна нашої кімнати. Саме тоді я вперше відчув себе у Львові.
В місто ми вирушили майже одразу й спочатку вирішили відвідати місцеву ратушу. Доброю ранковою зарядкою будь-якого львів'янина може стати підйом на годинникову вежу ратуші.
А якщо й так прогулянка вас не пробудить, варто відвідати кав'ярню Золотий Дукат з неповторною, неймовірною, та з кожним разом я розумію, що й незбагненною атмосферою, що з ранку бадьорить, а у вечері допомагає поглибитися у чудовий відпочинок.
Отже, остаточно прокинувшись в Золотому Дукаті на вулиці Руській ми вирушили гуляти по Львову де просто споглядаючи древню архітектуру та вбираючи привітний дух міста, хочеться блукати його вузенькими вуличками годинами. Ми заходили до величних соборів та сувенірних магазинів. Також ми відвідали древню пам'ятку капличку Боїмів, що була збудована ще у 1609–1615 роках. Цікаво, що прототипом каплиці Боїмів ймовірно є усипальниця Сигізмундівська (Зиґмунтовська) у замку Вавель в Кракові.
Гуляючи ми випадково побачили продавця печеними каштанами, й придбавши по пакунку скуштували їх... Що тут скажеш смак у них специфічний схожий на солодку картоплю.
Коли прийшов час обідати Юля запропонувала нам відвідати знайому її ресторацію під назвою "Корчма". Там ми добряче пообідали файними стравами української кухні. За півдня проведеного у Львові я два рази не міг повірити у реальність того, що відбувається і ось у чому справа. У Львові кава настільки краща, що від разючої різниці з звичайним київським варіантом просто замираєш від подиву на довгий час до поки не збагнеш, що ти не спиш і це не казка а правда... це справді неповторний, вишуканий смак без перебільшень. З пивом, навіть пляшковим 1715, все відбувається майже так само як і з кавою. Але "добили" нас усіх в Корчмі коли принесли рахунок... Що тут коментувати, якщо такі ціни були у Києві то я мабуть просто годувався у ресторанах й значно збільшився у розмірах. Після корчми ми продовжили прогулянку містом, як в перший день просто не може набриднути! Тим не менше ми стопилися після дороги й непогано було б все ж відпочити. До готелю Руслан повів нас через книжковий ринок біля пам'ятника Івана Федорова, тут я придбав монету - солід 1664 року короля Яна другого Казимира Вази за декілька гривень. Як нумізмата мені знову довелося пережити моральний шок від ціни, що запросили за хоч і пошкоджену та таку древню монету.
Все ж ми повернулися до номеру в Арені й таки подрімали з дороги, й коли прокинулись почалася третя частина першого дня у Львові. Спати було дуже приємно зважаючи, що до цього нам доводилося обходитися койками у поїзді.
Знову ми просто гуляли містом насолоджуючись його різноманітністю. Тепер прогулянку можна було повністю назвати "Нічний Львів". Ми побували у величних соборах й коли притомилися Руслан порадив завітати до Медівні - ресторації з смачною медовухою. Широкі зали в традиційному українському інтер'єрі, широкі столи, й не менш широкі тарілки з стравами, які так добре йшли під медовуху Львівського виробництва. Ми піднімали тости, згадували побачене у Львові, а я все ще не міг повірити у реальність того, що все відбувається насправді. Львів він просто незбагненний. Після Медівні ми ще ходили по місту аж поки не стемніло, тоді місто ще більше наповнилося задоволеними львів'янами у яких закінчилася робота. Хотілося чогось особливого й здавалося, що обсяг вражень на сьогодні й так перевиконав всі норми, але тут ми помічаємо непомітний паб у глибині львівського дворика з назвою Мон Півс.
Коли повертаєшся зі Львову завжди можна згадати один заклад, який залишив найкращі, найяскравіші враження. Цього разу це прекрасна кнайпа «Mon's pius» Пиво & М'ясо, що розташована на вулиці Лесі Українки, 14. Заклад знаходився у дворику й дуже приглянувся нам й після недовгих вагань ми рішуче увійшли у дворик з відкритою верандою, де нас одразу ж здивував фасад будівлі оформлений фресками, бюсти перших власників стародавньої споруди, хаотично розставлені столики, що створюють таємничу атмосферу та ввімкнена вечірня «парадна» ілюмінація. Взагалі дворик справляв враження оформлення в стилі ренесансу.
![]()
У цієї ресторації дивна історія. Кнайпа знаходиться у будівлі першого у Львові банку-ломбарду, що успішно діяв з XVIII cт. до 1940 р. Безліч видатних львів’ян були клієнтами «Гори Благодаті» (так Mons Pius перекладається з латині), і портрети та бюсти найвідоміших з них прикрашають подвір’я і зали ресторану. Більше за всіх прославився провізор банку канонік Ян Мардиросевич (1858-1926). Він не лише винайшов купу корисних речей (парасольку, туалет з підігрівом, бездимну піч), але і спричинився до найбільшого в історії церковного банку скандалу через свої фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок і спекуляції нафтовими акціями. Тепер символічна надгробна плита Яна Мардиросевича лежить при вході в Mons Pius – вважається, що чим швидше вона стопчеться, тим швидше душа його здобуде спокій.
Якщо дворик нас здивував то інтер'єр закладу просто вразив. У інтер’єрі ресторану максимально збережено та відреставровано автентичні елементи: ренесансні балки стелі, банківський сейф, і навіть унікальний вітраж Яна Генріка Розена, створений 1927 року у подарунок вірменському архієпископу Юзефу Теодоровичу від банку. Один з залів присвячений алкогольній історії Львова. Пивоваріння тут веде свій родовід від німецьких колоністів XIV ст. до броварні ордену єзуїтів, заснованої 1715 року на Клепарові, і далі аж до фірмового живого пива Mons Pius, звареного на артезіанській воді за спеціальним рецептом, що вариться на місцевому пивзаводі.
Взагалі було враження, що заходиш до клубу джентельменів у стильному "кабінетному" дизайні. Розсівшись й замовивши по літровому келиху пива Монс Піус, а для Юлі кави ми звернули увагу на чималий екран де транслювався матч Шахтаря проти Ювентус. Пам'ятається я з Русланом ще здивувались, як Львів'яни вболівали за Донецьку команду. Й говори потім про предвз'яте відношення львів'ян до жителів Донбасу. Звісно матч хотілося додивитися та Юля слушно зауважила, що вже пізно й на перший день вражень - більше ніж достатньо. Тому ми повернулися до готелю й вже там з власним пивом ми додивилися матч й лягли спати. Так закінчився довгий, багатий на враження перший день у Львові.
День другий. Частина перша - Собор Святого Юра та паб "Хмільний дім Роберта Домса".
Першою думкою після пробудження було "кави!". Друзі ще спали тому не турбуючи їх сон, я вдягнув й вирушив на пошуки ранкового напою. День починається з кави й навіть якщо найближча кав'ярня зачинена, не переймайтесь у Львові за рогом тебе чекає ще з десяток кав'ярень. Коли я хотів зайти до кафе-бар при отелі, на порозі мене зустріла файна українська жіночка, що без проблем розгадавшим мої наміри мовила "Бар зачинений". "Ну зачинений так зачинений" - подумав я й пішов було вже у напрямку центру та за рогом побачив, ще один ресторан з дивною назвою "Андра", там я й попив кави й задоволений повернувся до номеру. Коли я збирався в душ, що тут нажаль був у підвальному приміщенні, прокинулись друзі й побажавши їм доброго ранку я пішов у хол готелю де розплатився за душ, знову дрібною монетою, й побачив це. Ну якщо радянський стиль душових кабінок я ще собі так й уявляв, то майже повна відсутність горячої води та чорношкірі циркачі-гастролери, що у сусідній кабінці прали свої речі все ж мене здивували. За вікном чувся рик голодних левів цих африканців, а я приймав колоритний, холодний душ й мені було начхати на незручності по одній простій причині - "Я у Львові, й на мене чекає ще однин незабутній день". Після мене в душ сходили Руслан з Юлею і як я зрозумів вже з теплою водою та без сусідів негрів. Щоб поснідати я все ж потрапив з друзями до Шико-бару, так називався кафе-бар при готелі. В меню я вибрали суп з фасолею та канапку з салом, Руслан та Юля взяли солянку та салат. Взагалі страви були дуже смачні й інтер'єр гарним, ось тільки здивувало радіо шансон, що так би мовити створювало музичну атмосферу. Невдовзі ми вже готові були вирушати до першої цілі на сьогоднішній день, до величного Собору Святого Юра, що як символ міста величів над нашим готелем. Архикафедральний собор Святого Юра у Львові то є греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий архітектурно-монументальний ансамбль з виразними національними рисами (1744—1762). Він вважається головною святинею греко-католиків України.
Ще з внутрішнього двору нас вразила робота архітекторів та скульпторів. В середині собору можна було побачити поховання видатних діячів Української Греко-Католицької Церкви - кардинала Сильвестра Сембратовича, Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосипа Сліпого та навіть князя Ярослава Осмомисла. Коли ми вийшли з храму то не забули й поглянути з висоти на наш готель Арена, що розмістився у будівлі Львівського цирку, у підніжжя Святоюрської гори.
Далі ми вирушили до центру, щоб побувати у ресторації при Львівській пивоварні. Подорожуючи вузенькою, як для однієї з головних вулиць центрального Львову, вулицею Городецького нас супроводжували в яких тільки розпочиналася робоча неділя і все ж темп був не такий божевільний, як у Києві.
Запах хмелю ніби сповістив нас, що ми наблизились до Львівської пивоварні. В музей ми вирішили не йти а одразу спустились у підвал де розташовувався паб "Хмільний дім Роберта Домса".
Цьому львівському пабу, як зазвичай це буває у Львові, є що розповісти про свою історію. У 2007 році відновив свою діяльність ресторан ”Хмільний дім Роберта Домса”, після закриття в середині 90их років. Поміж львів’янами цей ресторан відомий з старою назвою «Золотий колос». В середині 80их років в древніх підвальних виробничих приміщеннях Львівської пивоварні відкрився ресторан – «Золотий колос». Поява даного закладу була яскравим явищем для мешканців та гостей Львова. Надзвичайно швидко ресторан став одним із найпопулярніших місць, адже атмосфера старовини, дух пивоваріння та завжди добре і свіже (відразу з заводу) «Львівське» пиво притягували велику кількість шанувальників. Щоб потрапити до ресторану потрібно було задовго до відвідин записатися. Ресторан відвідували відомі культурні діячі, митці, еліта. Ще за радянських часів, завдяки високій якості хмільного напою, Львів називали пивною столицею. Майже щодня «Львівське» пиво відправляли спец рейсами до Москви, в Кремль. "Львівським”, "Ризьким” та "Жигулівським” львівського розливу частували пасажирів морських рейсів та авіалайнерів. Кращого пива у Радянському Союзі не було. Всі знали, що найкращим подарунком зі Львова чи з України є пляшка «Львівського» пива. У ось 2007 рік, ресторан знову відчинений для відвідувачів вже з новою назвою – «Хмільний дім Роберта Домса».
Чому саме з такою назвою? У Львові переповідають історію про львівського броваря Роберта Домса. У середині XIX ст. молодий заможній інженер Роберт Домс вдало облаштував процес виробництва пива, яке варилося із почуттями та майстерністю. Люди подейкували, що Домс щодня до сходу сонця випивав десятилітрову гальбу свіжозвареного пива, в такий спосіб перевіряючи його якість. Гальбу приносила молоденька служниця Зося, з якою він потім одружився. Про долю Роберта та Зосі написав у своїй ”Львівській застільній” композитор Анатолій Кос-Анатольський: ”Продав пан Домс броварню й, забравши Зосю гарну, поїхав у Швейцарію, в похміллі молодім…”.
Коли я їхав до Львова то чомусь хотілося потрапити в паб, що походив би на середньовічний замок. І знову мої мрії здійснилися тому, що більш точніше приміщення пабу й не опишеш. Висока, сферична, із масивних кам'яних блоків стеля з якої звисають великі ковані люстри, довгі дерев'яні лавки явно для шумних застіль та старовинні бочки у кінці залу створювали дух львівської легенди пивоваріння. Замовивши особливого пива, що продається лише тут - "Старий Домс" не фільтроване та набір смачнючих сосисок різних видів. Коли ми відчули, що дійсно добряче відпочили для прогулянок по місту ми покинули привітний паб й знову повернулися до центру міста.
День другий. Частина друга - Дім Легенд та Мазох.
На кожній вуличці є своя диковинка, своя родзинка, своя загадка, своя легенда...
Так наприклад завітавши знову до Золотого Дукату, я звернув увагу на легенду про Марево. Якщо переповісти її то в ній йшлося про шляхетну родину Коркес та її доньку Джозеффу, що була дуже вродливою, але не могла покохати, аж поки не зустріла юнака, що подарував її не квіти а три зернини кави. Після того вони побралися й відкрили кав'ярню куди приїжджали люди із усього світу й не шкодували навіть золотих дукатів за вишуканий смак кави Юзефи. Пройшли роки й зараз коли приміщення наповнюється ароматом кави з'являється марево Юзефи.
Потім я дізнався, що будинок в якому знаходиться кав’ярня Золотий дукат, віднесений до архітектурних пам’яток ЮНЕСКО, тому під час капітального ремонту були зроблені археологічні розкопки. Тоді і знайшли глечик з монетами, серед них були і дукати. Крім того, вже під час розкопок і ремонту робітники бачили в тунелі дівчину в білій сукні, неподалік від того місця, де знайшли монети. Пізніше, як запрацювала кав'ярня, Марево Юзефи з'являлось в тунелі. Так з небуття ,з минулого, повернулась вродливиця Джозеффіна Коркес і її історія про каву і золоті дукати….Ця історія кохання невидимою рікою наче протікає з минулого в майбутнє, наші відвідувачі персоніфікують себе з нею, і не має нічого в цьому дивного, адже любов у всі часи залишається незмінною.
Після Дукату, ще трохи поблукавши вуличками ми завітали до дому Легенд.
Дім Легенд це затишна ресторація на Староєврейській прямо напроти відомої Галицько-жидівської Кнайпи "Під Золотою Розою". У закладі заборонена фотозйомка тому легенди, як я так полюбляю колекціонувати я просто запам'ятав. Взагалі за легендою у цьому років вже багато поколінь проживає сім'я сажотруса. Той сажотрус, що живе в будинку й нині в пам'ять про свого дідуся встановив йому пам'ятник на даху будинку, й коли до дому легенд приходять гості сажотрус всім показує свого дідуся. Цікаво що дідусь тримає в руках капелюха і якщо туди поцілити монетою, а не в сусідню шибку, збудеться найбажаніше. Поблизу дідовому пам'ятнику стоїть засіб пересування сажотруса по місту - летючий Трабант, це такий автомобіль невідомо яким чином опинившийся на даху того самого будинку. В будинку легенд можна дізнатися хто краде міську бруківку, чому час у Львові відрізняється від Київського та які загадки таять в собі підземні ріки Львову. Коли виходиш та заходиш до закладу прямісінько на стіні будинку сидить справжній дракон - хранитель легенд Львову, подейкують що в пізню ніч він літає над містом й підслуховує нові цікаві історії місцевих жителів. На осанок додам, що потрапивши до будинку Легенд навіть у вбиральні нам не довелося нудьгувати.
Ось й стемніло. Пора було вирушати до найдивнішого ресторану де мені довелося побувати. Справа в тому, що ресторація Мазох присвячена Захеру Мазоху, що прославився публікаціями на тему мазохізму. Й судячи з опису інтер'єр був відповідним. Отже набравшись сміливості ми зайшли до ресторану. "І батогом, батогом її" - кричав бармен. "Влучніше! По дупі" - підказував офіціант, а його колега добряче шмагала відвідувачів Мазуху, що не залишили їй чайові.
Це не уривок з еротичного фільму, а заклад у центрі Львову відкритий в честь неординарної персони Леопольда Захер-Мазоха. Окрім традиційної порки, тут дуже цікаве й різноманітне меню. Не скажу за бичачі геніталії та локшина з чорнилами каракатиці та равлики тут досить смачні.
Ми йшли до готелю по нічному Львову й розуміли, що лишається ще один день у Львові. Це й сумно, але з іншого боку необхідний час, щоб переварити свої враження та побачене, й приїхати знову за наступною порцією.
День третій. Три мітли, Вежа Крамарів та від'їзд до Хмельницького.
Коли ми прокинулись в ранці потрібно було виселитись з готелю. У Руслана та Юлі були досить важкі сумки тому вони поїхали на львівському трамвайчику на вокзал здати їх до камери схову, а я поспішив у центр, тому що в мій рюкзак вміщалися усі мої речі й необхідності в камері схову не було, тим більше мені кортілося відвідати ресторанчик Три мітли.
"Чи чаклунства чи дива, Вас вітає сторона, Ніби переносить в Лондон, Вас чекають Три мітли."
Такі сточки я написав коли відвідав тематичну кнайпу присвячену персонажам англійської письменниці Джоан Роулінг, а саме серії книг про Гаррі Поттера.
У середині закладу вас чекатимуть м'які крісла та жива картина з привидом, що буде розважати вас жартами. Притушені тони створять свічки, а музика в стилі готики перенесуть у середньовічну Англію. На стінах зібрані мабуть усі артефакти із фільму про молодого чаклуна, від його мітли Німбус 2000 до трьохголового пса, що вистрибує прямо з-під підлоги, та не варто нервувати, вас захистить товсте скло.
Саме тут подають слабоалкогольний напій, що бодрить та зігріває - Маслопиво. Саме однойменне Маслопиво з книги про Гаррі Потера. Кисло-солодкий смак з маслянистим присмаком здоблений шоколадом тоді сильно вразив мене на стільки, що я запитав у офіціанта рецепт, який від мені звісно не дав, одмовившись вредними гномами. Зрештою, вдома я знайшов рецепт англійського маслопива й склавши 2 та 2 мабуть таки зрозумів чим тоді частували мене. В англійському рецепті потрібно підігріти пиво не доводячи його до кипіння та змішати з вершковим маслом, додавши вершків, трохи солі та цукру. В Львівському варіанті я так розумію було усе те саме тільки замість пива було вино.
На виході мене чекали друзі, що вже здали свої речі до камери схову й ми вирушили по магазинам купувати сувеніри та подарунки. Обов'язковими речами, що варто придбати у Львові, будь-хто хто там побував, порадить вам шоколад та каву.
Неспішно прогулюючись містом ми придбали усе необхідне й вирушили в останній заклад, що ми залишили на десерт - у Вежу Крамарів. Це так ресторація де на вході вас зустріне пам'ятник пузатому монаху-пивовару з пузатим бочонком пива на плечах а також лицарі в латах.
Сама будівля й дійсно походить на вежу на кожному із поверхів якої розташовуються тематичні зали. Нам випадково дістався файний гуцульський стиль. Ще до нашої поїздки Руслан дуже рекламував мені спробувати "Гарячу сковорідку", й насправді все розказане виявилося правдою - за невеликі кошти приносять здоровезну пательню з картоплею, м'ясом та іншими інгредієнтами, якою можна просто обїстися.
Таки добряче наситившись ми вийшли з закладу й пора було вирушати на вокзали, спочатку ми хотіли поїхати на трамваї та все ж вирішили прогулятись до нього пішки, щоб ще раз побачити старий Львів. По дорозі нам вдалося потрапити до Храм Святих Ольги та Єлизавети УГКЦ, що відрізняється красивою архітектурою - неоготичний стиль собору повторює багато елементів французької і Північно-німецької готичної архітектури з елементами романського стилю: високі гостроверхі шпилі, стрілчасті вікна, портал з великою трояндою в центрі, внутрішній вертикальний простір.
Трішки опущу історію про "робітників" львівської камери схову, щоб не залишати по Львову дурних вражень, тому просто напишу що сівши у потяг ми вирушили до Хмельницького, щоб вже потім потрапити у Старокостянтинів.
Хмельницький як міст, що поєднує Львів та Старокостянтинів. Дві години на вокзалі могли пройти досить нудно та рятує піццерія Мрія - яєчня, віскі з колою та тепла атмосфера.
Ще трохи часу у автобусі й ось ми вирушаємо до Старокостянтинова, моєї батьківщини де я вже доволі давно не був.
День четвертий. Приїзд до Старокостянтинова
Вже було давно за другу годину ночі коли ми під'їхали на площу біля кінотеатру в Старокостянтинові, тому не гаячи часу я провів Юлю та Руслана до себе в гості. Батько ще не спав й допоміг нам розміститися й ми нарешті поснули.
Зранку ми поснідали смачних, домашніх страв, що приготувала моя мати та й вирушили на прогулянку містом. Ще до нас приєднався мій брат Олексій, що склав нам компанію. Перш за все перейшовши старий міст через річку Случ я показав друзям пам'ятник Костянтину Острозькому, що заснував місто, побудував тут свій замок й в честь кого місто носить свою сучасну назву.
5 січня 1561 року нащадки Лабунського продали Колищенці князю Костянтину-Василю Острозькому. За три місяці Острозький отримав від польського короля привілеї на право заснування міста, ярмарки та магдебурзького права для цього міста. У місті оселилися перші євреї. Спочатку називався містом Костянтинів, після заснування міста Новоконстантінова (нині село Летичівського району Хмельницької області) в 1632 році був перейменований в Старокостянтинів.
Потім ми пішли далі по вулиці де протікала невеличка річка Шахівка, що створювала в цій частині міста багато островків поросшими комишом, між якими один із колишніх управителів міста наказав побудувати залізні місточки оздоблені декоративною ковкою.
Згодом ми повернулись до мосту через Случ щоб відвідати Старокостянтинівську набережну. Її особливістю по праву можна вважати фігури-пам'ятники казкових істот із історії про Русалочку. Тим більш дивовижними виглядають творіння зварювальників через те, що всі казкові істоти були зроблені із старих деталей тракторів та комбайнів.
Був яскравий осінній ранок й у цю годину річка Случ була напрочуд спокійною. У кінці набережної нас чекав замок князя Острозького, що являється символом міста. Та перед тим ми завітали на старокостянтинівський пляж, що здивував мене значними змінами, що відбулися тут від часу мого останнього приїзду в Старокостянтинів. На пляжі була встановлена вишка рятівників, насипаний чистий пісочок та встановлені добротні лавки та бесідки. Від пляжу, Замок Костянтина Острозького відділяв справжній козацький частокіл.
У 1571 році були побудовані замок та укріплення навколо міста. Навколо міста був насипаний земляний вал, укріплений колодами, були побудовані кам’яні башти. Виходом із міста були троє воріт: Старицькі на річці Ікопоть в бік Острополя, Меджибожські на річці Случ в бік Меджибожа, Львівські — в західному напрямку. Перед валом був виритий рів, який поєднував між собою річки. На вершині трикутника, на місці злиття річок, був побудований кам’яний замок, який служив укріпленням у випадку взяття ворогом першого ряду укріплень. У західній частині замку замість стіни були господарські будівлі та церква, а також башта. У центрі замку була побудована дерев’яна сторожова вежа, з висоти якої продивлялася відстань до 30 км від міста для виявлення ворогів що наближаються. Про серйозності укріплень міста говорить те, що, починаючи з 1575 року, кримським татарам жодного разу не вдалося взяти його приступом, навіть у 1618 році, коли на Поділлі вторгалася тридцяти тисячна татарська орда. У 1636 році в замку було сім великих гармат, двадцять чотири склади продуктів харчування, 320 рушниць, дві бочки куль, кам’яний бастіон для зберігання пороху.
І ось ми зайшли у внутрішній двір замку, що складався з двох частин: відреставрованої Замкової церкви XVI ст. та власне самого замку з його внутрішніми кімнатами й вежою у кінці архітектурної споруди. Навколо замку збереглася частина старої стіни та в'їзна брама. А ще як зауважив мій брат Олексій тут встановили дивну дерев'яну фігуру лісовика з вудкою, який підняв нам настрій та послугував приводом сфотографуватись. Я з друзями обійшов замок щоб оглянути його могучі стіни з усіх сторін. І ось прийшов час рухатись далі й показати друзям одну із моїх найулюбленіших пам'яток древнього міста - руїни домініканського собору чи як її називають у місті домініканську башту. Довелося трішки пройтись й по болоті, щоб дістатись до входу у руїни.
Руїни домініканського кляштору (1612 р.) з баштою (1570 р.). Сторожова башта входила в систему міських укріплень та слугувала дзвіницею прилеглої до неї міської церкви Воздвиження. Після того як старший син К. Острозького Іван прийняв католицизм і заснував домініканський кляштор, вежа стала частиною монастирського ансамблю, а церква Воздвиження перетворилася на костел. В 30-х рр. 19 ст. царська влада ліквідувала монастир і лише з 1853 р. костел було освячено як міський Хрестовоздвиженський собор. Споруда костелу зазнала змін за проектом архітектора Е. Жибера отримавши риси псевдоросійського зодчества. В 1919 р. петлюрівська армія перетворила архітектурний ансамбль на руїну.
За часів радянської влади й навіть за часи незалежності України тут була міліція. Та нещодавно руїни домініканського собору передали церкві й територію навколо нього почали потроху відновлювати та реставрувати.
Вражали величністю високі стіни та велетенський отвір, де колись було вікно. На одній із стін храму проявилося два лики із старих фресок, Юля пояснила що такі хімічні процеси трапляються дуже рідко й можуть виникнути в спеціальних умовах. Місцеві жителі ці лики вважають чудом й до стіни на якій з'явились образи носять квіти та ікони.
Після руїн собору моя імпровізована екскурсія по цій частині міста закінчилась й ми попрямували до ресторану Козацькі забави, що розташувався на березі річки Случ одразу за великим мостом. Тут ми попили пива й обсудили подальші плани. Друзям сподобались древні місця стародавнього міста та на відміну від Львову їх кількість була дуже обмежена тому прикинувши я вирішив, що за другу половину для ми зможемо побачити усю центральну частину. Повернувшись до дому ми пообідали й трохи перепочивши вирушили по центральній вулиці міста - вулиці Костянтина Острозького. По дорозі ми бачили кінотеатр Мир, 8 школу де я раніше навчався, зустрілись нам й валютчики, що можливо трохи кумедно вигукували "Міняємо бакси, капусту, лавандос". Пройшовши поворот до першої школи ми завернули до старокостянтинівського стадіону, що вразив мене своїм новим відреставрованим виглядом. Тепер тут й не соромно було б й по вболівати за свою команду, та ніяких ігор не було тим більше були відсутні ворота тому ми вирішили відвідати старовинний польський костел, що знаходився прямо біля стадіону. Всередині при високих білих стінах, на яких висіли картини із сенами біблейських історії, було тихо та спокійно. Відчуваючи атмосферу древнього храму ми постояли так декілька хвилин й вийшли на вулицю.
Костел Святого Івана Хрестителя і монастир ордену отців Капуцинів – архітектурний ансамбль доби пізнього бароко в місті Старокостянтинові на Волині. Зведений за проектом архітектора Паоло Фонтана.
Недалеко від костелу розташовувався невеличкий парк де був встановлений великий гіпсовий пам'ятник невідомому солдату, коло ного був запалений вічний вогонь. Неподалік стояли пам'ятні плити встановлені ліквідаторам ЧАЕС. Настав час повертатися, мені важко судити наскільки вражаючі всі ці видатні місця для людей, що бачать їх перший раз бо я виріс серед них. А ось зміни в кращу сторону мені дуже сподобались, хочеться вірити що наступного разу окрім руїн я зможу показати своїм друзям й музеї та різноманітні виставки, що розповідали б історію та показували культуру цього краю, а поки, як зауважив Руслан "Не все так швидко робиться, не за рік реставрується та відновлюється те що роками стояло в руїні... Але радує те що хоч й потроху, по малу та все ж доводять до ладу красиві історичні пам'ятки по усій Україні". Дорогою до дому я зайшов до своєї бабусі Катерини, яку вже давно не бачив. Ми добре поспілкувалися й вона як завжди задарила мене домашніми припасами консервацією, горіхами та яблуками... вже ж мене чекали друзі й попрощавшись із старенькою я вийшов на подвір'я трьох поверхового будинку в якому я виріс. Я запропонував друзям відвідати місцевий паб КітПес щоб все ж скуштувати Хмельницького пива й зайшовши в маленький будиночок ми добряче посиділи під розмови про вічні теми.
Після другого повернення додому друзі змогли добряче відпочити в кімнаті, що їм запропонували мої батьки, а зміг нарешті поспілкуватися із своїми рідними. Коли звечоріло ми лягли спати щоб у ранці бути готовим до виїзду у Київ.
День п'ятий ресторан Фонтан, та повернення до Вишгороду
Ранок був пасмурний й навіював якісь тягучі філософські думки. Та після смачного сніданку настрій у мене з друзями значно покращився. Взявши із собою мого брата Олексія ми вирішили на останок, перед виїздом, відвідати ще однин ресторан Старокостянтинова під назвою Фонтан. Ця назва не просто так була дана цьому закладу й тим більше мені приємно розповідати історію, що творилася за час мого життя. А все почалося за часів Радянського Союзу коли поблизу кінотеатру Мир встановили гранітний фонтан, що бив у небо водними потоками й збирав навколо себе молодь того часу. Тут знайомилися, назначали побачення один-одному, закохувалися. Та прийшов час й велика країна розвалилась лишаючи по собі тільки недоглянуті пам'ятки тих часів. Фонтан перестав працювати й простоював зламаний довгий час. Гранітні плити його поросли мохом та травою, а по брудній воді плавали водомірки. Йшли роки й кріпла молода країна Україна, а на початку ХХІ століття один із місцевих підприємців вирішив відновити фонтан й побудувати навколо нього ресторан. Коли будівництво було завершене, старі люди, що пам'ятали минулі часи, та молодь якій усі новинки в радість, повадилися проводити тут увесь свій вільний час. Нарешті після довгих, смутних років тут почали збиратися люди. Нажаль сам фонтан з часом прибрали, щоб збільшити місце для танцполу та додати посадочних місць в одному із найпопулярніших закладів міста, але поки існує його назва, вона буде нагадувати людям про це місце де перетиналися долі. Я завершив свою розповідь, коли я з друзями вже допивали глінтвейн, що замовили у ресторані про який я їм тільки що розповідав. Час було повертатися у Вишгород й повернувшись до дому моїх батьків ми зібрали речі й пішли ловити маршрутку до Києва. З нами пішов й мій брат Олексій, щоб проводити та попрощатися.
Довгою асфальтною доріжкою тягнулася дорога на Київ. Ми проїзджали Красносілку, Сахнівці, Ладиги, Старий та Новий Острополі, Любар. Зупинялися ми лише раз неподалік Житомира, щоб можна було розім'ятись та відпочити від тривалої їзди, але невдовзі ми знову летіли по строкатій дорозі у напрямку Києва. Трохи задрімавши я прокинувся уже в Житомирі, та невдовзі знову заснув під мірне покачування салону нашого "Спринтера". Вийшли ми коли вже майже стемніло на ст. м. Житомирська й після такого звичного для нас проїзду в підземці, залишилась не менш звична дорога на Вишгород.
Чесно кажучи я був задоволений що показав друзям свою малу батьківщину, й отримав неповторні враження від Львову. Мабуть від читання цієї розповіді, про мандрівку до Львову та Старокостянтинова, у читача могло скластися враження, що я тільки те й робив що дивувався та захоплювався усілякими дрібницями будь-то чи страва, чи напій, чи робота архітектора, чи робота художника. Все ж я маю надію, що той хто хоча б раз бував у Львові, чи у місті свого дитинства (куди довго не приїздив), мене зрозуміють, а усім іншим я раджу відвідати прекрасне та загадкове місто Львів, а також по частіше приїздити у місто де ви виросли, якщо звісно ви не живете у ньому
31.1.13
| 
