Герб Sas і Томос
Драг, Балк, Севлюш, замок Нелаб, Грушівський монастир, Пері, Томос 1391, Roman
Всі українці добре знають, що лицар гербу Сас воєвода Драг, рідний брат воєводи Балка (Баліци) звернувся з проханням до Царгородського Патріарха Антонія IV (1391-1397), щоб він узяв Грушівський монастир (Тячівський район Закарпаття) під свою опіку, надаючи йому права ставропігії (див.Про походження Drag-SAS). Однак ставропігія для обителі Грушева то суща дрібниця в порівнянні з тим яка історична подія відбулась насправді того року. Подія світового масштабу яка і понині безпосередньо впливає на історію українців, молдован і румун. У 1391 році український лицар замку Нелаб — воєвода Драг привіз Томос для українців і романомовних волохів.
Спробуємо хоча б схематично нагадати цей історичний факт, який потребує, безсумнівно, більшої уваги як теологів так і науковців різних дисциплін. У слов’яно-молдавському літописі 1359-1504 року, який написаний давньоукраїнською мовою, а потім перекладений і на російську мову, міститься популярна середньовічна легенда про походження прабатьків молдовського народу від братів Романа та Влахати з Венеції, а також історичні факти “... отколе начася Молдавськая земля в лето 6867”. Інша легенда розповідає про охоту воєводи Драгоша на тура, що послужило початком заснування Молдавського князівства. Про ці події є і більш достовірні джерела — документи Угорської королівської канцелярії, Валахії, Трансільванії та Молдавського князівства. Однак, всіх їх потрібно правильно читати/трактувати, а саме добре розуміти про кого йдеться. Як кажуть сучасні політтехнологи: “Важливий не сам факт, а його інтерпретація”, тобто правдиве і істине розуміння. Тому одразу наголосимо на вихідних достовірних історичних постулатах, які верифіковані і є правдивим ключем до всіх цих історичних загадок та основою вирішення наукових суперечок і трактувань. У документах і легендах XII-XIV ст., про які говоримо, мова йде:
1. Про конкретних і реальних слов’ян з Мармарошу (Трансільванії, Валахії, Закарпаття, Молдавії) — предків прадавніх українців, насамперед, а не про власне мадяр, волохів (романомовних), молдован, румун, саксів (тевтонів) тощо.
2. Рідною мовою цих лицарів, які на той момент, а саме до часів правління Іштвана V (1239-1272) були вже потомственими князями і воєводами в Угорському королівстві була слов’янська, а конкретно давньоукраїнська мова, яку добре розуміли і в Києві.
3. Ці давні українці, яких ми зараз називаємо узагальнюючим родовим терміном Драго-Саси, були хрищені раніше ніж Оттон I (912-973) і сповідували християнство східного обряду.
4. Ще задовго до розглядуваного періоду Драго-Саси підтримували тісні духовні і торгово-економічні зв’язки з Константинополем, духовною і світською владою Візантійської імперії.
5. В Валахії, Трансільванії, Мармароші, а згодом і в Молдавії Драго-Саси володіли реальною політичною, духовною владою і військовою силою на місцевому рівні в межах Угорського королівства.
6. Весь суспільний уклад життя цих українців базувався на так званому тепер волоському праві, а культурний, моральний, етичний на засадах православної віри.
7. У всьому без виключення, у всіх діяннях, що дуже важливо і принципово, лицарі, воєводи, господарі — Драго-Саси опиралися на допомогу і підтримку місцевих українців та корінних і прибулих волохів (предків румун і молдован) які теж були православними.
Після розорення Угорського королівства у 1242 р., татари захопили всю степову територію на схід від Карпат, аж до гирла Дунаю (див,Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії). Однак вони час від часу знову переходили гори і вторгалися в Угорське королівство, феодали якого вели міжусобну боротьбу. Це ослабляло державу. Навести в країні лад та справитись з феодальною анархією королю Ласло IV Куну було важко. Він не міг цілком покладатися на норовливих угорських баронів, тому віддавав перевагу одноплемінникам своєї матері королеви Ержибет (1239-1290) половецько-кипчацької конфедерації (куманам, кунам, що складали ядро угорської армії) та православним слов’янам — Драго-Сасам, що були надійні і незрадливі. На початку 1279 року в Угорське королівство прибув, назначений Папою Римським Миколою III уповноважений легат Філіп, який офіційно мав “укріпити статус короля” в часи феодальної смути. Але на практиці він лише розвалив все те чого досяг король у відновлені централізованої угорської держави. Через так звані “Половецькі закони”, за якими мали христити половців і змусити їх до осілого проживання, посіяв розбрат між ними і королем. Загострив релігійні суперечки і міжусобиці. На таку ослаблену феодальними суперечностями країну час від часу нападали татари, які створили міцний і процвітаючий улус при темникові Ногаю. Наприклад, татарський князь Неймет з кочевищ на березі річки Молди. В лютому 1285 року країну спустошили ординці ханів Тула-Буги й Ногая. Королю ледве вдалося відстояти Пешт. В такій ситуації було завершено будівництво українських замків в Мармароші (Закарпаття) і посилено роль воєвод гербу Сас на стільки, що вони здійснювали, поки що локальні, походи через Карпати в татарські землі. Це дало можливість Драго-Сасам, після широкомасштабного походу і перемоги над татарами угорського війська в часи Людовика Угорського (1326-1382) перейти Карпати і приєднати до Угорського королівства нові землі в Молдавії. Серед православних українців, так званих “романівців” був мудрий і мужній лицар Драгош Воде. Скорочення слова “ Воде” у молдован і румун означає воєвода. Він перейшов гори і поселився зі своїми українцями і волохами на нових землях біля річки Молда. Ними було збудовано місто Роман, Романів Торг (жудець Нямц в Румунській Молдавії, Румунія) на березі річки Молдова. До речі, Нямц теж українське слово часів Драгоша, що означає німець, німецький. Звісно, що у татар ніяких німців не було. Одноплемінники і волохи обрали Драгоша своїм господарем і воєводою. І відтоді волею Божею началась Молдавська земля.
Як записано в Молдавському літописі та угорських хроніках, Драгош господарював два роки, затим чотири роки був воєводою його син Сас, після - син Саса Лацько — вісім років, менше року Балк і Драг, а затим шість років — воєвода Богдан (див.Драго-Саси в Богданії. Moldavia). Дослідженням цього питання і документів займались видатні румунські історики та філологи Богдан Петричейку Хашдеу (1836-1907), Дімітріє Ончул (1856-1923), Іон Богдан (1864-1919), Ілліє Минь (1883-1943), Георге Бретіану (1898-1953), Петре Панаітеску(1900-1967) та ін. На думку Овідіу Печичана легенда “Діяння Романа і Влахати” була написана задовго до переліку господарів та інших частин літопису. Він визначає дату між 1390 і 1410 р. Можливо, монахом монастиря Св. Михайла Архангела в місті Пері (тепер монастир Сепинца-Пері — село Сепинца (Sapanta) жудець Марамуреш в Румунії). Декілька віків цей монастир був головним центром Марамурешської православної єпархії. Тут створювались і переписувались слов’янські (давньоукраїнські) книги і, ймовірно, велись літописи. Ось тут і виникає цікавий історичний факт — логічний зв’язок між Грушівським монастирем (Україна) і монастирем Сепинца-Пері в Пері (Румунія), які отримали ставропігію одночасно, а саме, в 1391 році. Ставропігія, буквально з грецької “поставлення хреста” — автономна православна церковна одиниця (монастир, парафія, братство), яка підлягає юрисдикції не місцевому ієрархові, а безпосередньо патріархові і користується спеціальними правами. Наприклад, монастирі на горі Афон в Греції. Тобто мова йде про один і той самий монастир, про український рід. На вірному шляху українські вчені В.Фенич з Закарпаття та І.Скочиляс з Галичини, які незалежно один від одного приходять до однакових висновків. Однак вони обидва зупиняються за крок від істини. Не відповідають на узагальнене питання, а на якій підставі та якому законному праві Драго-Саси будують на своїх приватних землях монастирі та церкви (Драг і Балк — 34; Стефан чел Маре — 44 і так усі без винятку), але не тільки будують, а і їх рід править в цих храмах, висв’ячує священників і епіскопів(а це вже не жарти), несуть християнство східного обряду в широкі народні маси українців і волохів, ще й величають себе архіереями “Карпаторуськими” в титулатурі.
Заснований ще задовго до самого Драгоша, Михайло Архангельський монастир в Пері досяг процвітання при його внуках, синах Саса — Балкові (пом. 1404) і Драгові (пом.1400). До речі, один відомий румунський дослідник вважає, що ім’я батька Сас походить від грецького Сава. Як відомо і зафіксовано на пергаменті, Балк і Драг проливали кров за короля Людовика Угорського, вірно і правдиво служили Угорському королівству, а найменший брат Янош Волох займав високу посаду шталмейстера при королівському дворі, тобто входив до складу королівської ради (див.Драго-Саси замку Нелаб). Драг і Балк займали посади завжди разом ще з Молдавії. В Мармароші, завдяки надійності і підтримки політики центральної влади короля, вони стали більше ніж воєводами — князями і законними представниками королівської влади в сусідніх комітатах Угоча (Ugocea), Сатмара (Satmar) і землі секеїв.
13 серпня 1391 року відбулась знакова подія, яка, без сумніву, вплинула на хід світової історії, а також історії Молдавії, Румунії, Закарпаття і Галичини (Україна) і навіть самої Москви в лиці випускника Києво-Могилянської колегії Стефана Яворського (1658-1722) гербу Сас— першого президента Синоду Російської православної церкви. Але спочатку Драго-Саси з волохами будували Третій Рим — місто Roman, сучасна Румунія (О.Майоров 2013). Про цей факт говорить не лише стародавня молдавська легенда, а й багатовікові реалії, бо саме це місто стало оплотом православної віри на декілька століть. Саме там, в Молдавському князівстві було збудоване Драго-Сасами православне місто і “українська державність збереглася найдовше” (М.Дністрянський 2019). Таким чином незнання історії на сході руських земель приводить до чергового конфузу, оскільки Москва четвертий за рахунком Рим, але для цього, до Івана IV Грозного та до 1721 року, потрібно було пройти ще століття. Ідея необмеженої самодержавної влади в Московії спиралася на створену за Василя III концепцію «Москви — Третього Риму», що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. “ А четвертому нє биваті” і взагалі в цьому контексті важко зрозуміти. Цілком ясно одне, те що будували Драго-Саси і московити з татарською кров’ю в жилах — дві великі різниці.
Однак повернемось в історичне минуле. Завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І(1359—1389) завоював Фракію (1361), що Іоанн V Палеолог змушений був визнати у 1363; потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374); вони вторглись в Албанію (1386), розбили Сербську державу і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії. Тримався лише Константинополь і невеличкі уламки імперії. В цей складний час Мануїл II Палеолог, син Іоанна V, став деспотом Фессалонік в Греції. В 1390 році Іоанн V Палеолог був у друге скинутий з Візантійського престолу сином Андроніка IV, Іоанном VII, але Мануїл особисто переміг племінника з допомогою Венеції в 1390 році. Хоч Іоанн V і був поновлений на престолі, але його син Мануїл змушений був зостатись почесним заручником при дворі Баязида I в його столиці Бурсі (Пруса). В якості заручника йому довелось споглядати з турецького табору на захоплення Філадельфії, останнього візантійського анклаву в Анатолії.
Османський султан, Баязет I, зажадав від Іоанна V Палеолога знищення новозбудованих укріплень Константинополя. Через кілька днів, 16 лютого 1391, після вимушеного виконання цієї вимоги, Іоанн V Палеолог помер у Константинополі, як казали очевидці — від осоромлення. Про все, що відбувається в духовній столиці православного світу — Константинополі, звичайно ж, знали Драго-Саси, які підтримували з ними тісні зв’язки і духовне спілкування. В цей складний і драматичний для православ’я час лицарі гербу Сас, знані в Угорщині і Румунії як Драгфі, не могли бути безучасними і байдужими. Вони вважали своїм обов’язком діяти, стати на захист православної віри, прикрити і захистити Константинополь своїми грудьми і щитами. Драго-Саси замку Нелаб терміново збирають православне військо з українців та волохів з усього Мармарошу, Трансільванії, Валахії, Молдавії, яке очолює воєвода Драг. Почувши про смерть батька, в лютому 1391 року Мауїл II тікає з полону від двору Баязида I. У цей критичний момент йому допомагають лицарі гербу Сас. Як написали би в середньовічній епічній німецькій поемі, Пісні про Нібилунгів, 13 серпня 1391 року: “Примчався в Конст з загоном із сімсот бійців//Валаський герцог Драг, сміливець із сміливців”. (Цікаво. Нібилунги, Бабилунги українцю ні чого не нагадує?) Несподівана поява в Константинополі надійного православного війська українців і волохів дозволила захистити місто від можливого турецького нападу і облоги, а також убезпечити владу від любого посягання, в тому числі і від потенційної вимоги його племінника Іоанна VII. Драго-Саси з ромеями швидко відбудували кам'яні стіни укріплень, які витримали з 1394 року ще не одну облогу, аж доки були остаточно зруйновані вогнем артилерії у 1453 році в результаті захоплення Константинополя турками. Сини Мануїла II, праведні християни, гинули в бою захищаючи місто. Останнім був Костянтин XI Палеолог Драгаш, який зі словами: “Місто впало, а я ще живий”, скинувши з себе знаки імператорської влади, кинувся в бій як простий воїн і був убитий. Отже на відміну від хрестоносців Драго-Саси не нищили, не переслідували особисті цілі збагачення, а обороняли Другий Рим. Ніби то “зла і хижа людина” на думку тевтонів і з їх подачі деяких угорців на ділі виявляється зовсім іншою — чесною і справедливою, істинним християнином. За це, і за захист Угорського королівства Драго-Сасам, згодом, сповна “віддячив” побитий турками у 1396 р. при Нікополі король Сигізмунд Люксембург з баронами. Для тих хто не вчив філософію та вважає, що історія не наука, а лише суб’єктивні побрехеньки істориків (Люсьєн Февр — “Немає історії, є лише історики”) нагадаємо, що чомусь лукавого Сигізмунда, який топив у крові хорватів, що складали половину королівського війська при Арпадах (Белі IV), і заздрісного Петра Перені ніколи не було серед захисників Константинополя (див.Драго-Саси замку Нелаб). Не з доброї ласки Сигізмунда, а скоріше зовсім навпаки, Драго-Саси поспішали в Константинополь. Саме з аналогічної причини гусити підняли повстання проти претендента на трон імператора Сигізмунда I Люксембурга і “14 липня 1420 року Ян Жижка розгромив війська Сигізмунда під Прагою(битва біля Віткової гори). 1421 року чеський сейм оголосив Сигізмунда таким, що втратив чеський престол.“
У тому ж 1391 році з березня Архіепіскопом Константинополя — Нового Риму і Вселенським Патріархом стає Антоній IV вдруге. Важко переоцінити дари які отримав Драг для українців і волохів з рук Вселенського Патріарха та їх значення для подальшого ходу історії. Окрім надання права ставропігії монастирям в Грушеві та Пері(Пахомій), Драго-Саси отримали Томос 1391 року який століттями діяв у православних від півдня Карпат до Словаччини, а також право заступництва над Галицькою церквою (Papacostea S 1988). З Томосом сучасний Петро не був першим. Томос це указ, декрет, окружне послання помісної церкви у важливих питаннях церковного устрою. Так за Томосом 1391 року православна церква в Угорському королівстві (Закарпаття, Трансільванія, Валахія), а також в Молдавському князівстві і Галичині ставала самоврядною і не залежала від волі інших церков, або королів. Духовенство отримало право висвячувати епіскопів і вирішувати всі питання внутрішнього церковного устрою. Молдавський Госполар Петро I Мушат у 1386 р. засновує православну Молдавську митрополію, а Томос 1391 р. надав їй юридичну силу і права. Митрополія таким чином була визнана у 1401 р. Вселенським Патріархом Матфеєм I. І цим правом багато століть користувались. Наприклад, у Закарпатті висвячували епіскопів для Молдавії і навпаки при потребі (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). На рівних і незалежних ні від кого іншого правах. Звісно, що це не подобалось ні полякам, ні німцям, ані іншим можновладцям, які би хотіли втручатись в церковне життя і поставити церкву собі на службу. Так король Речі Посполитої і в XVI ст. видавав спеціальні документи, в яких забороняв висвячувати православних священників у Львові і вимагав це робити у Кракові. Навіть сьогодні, через майже 700 років важко повністю оцінити і детально відповісти на питання — “Що дав Томос 1391 р. православним українцям і волохам?”. Бо відповідь на це просте питання займе не один том енциклопедії православної віри. Але те, що завдяки Томосу 1391 року сьогодні у XXI ст. Карпати східного обряду це факт очевидний. І такими їх зробили не хтось чужий, а наші предки, які захищали Константинополь — Другий Рим і православну віру. Таким чином завдяки Томосу 1391 року отримав юридичне підтвердження і Третій Рим, себто і місто Roman (Румунія). Воно стало перетворюватись у своєрідну столицю віри східного обряду не лише фактично, але і отримало відповідне теоретичне підгрунтя. Як показав хід історії це було правильне і далекоглядне рішення, бо протягом XIV-XVII ст. дало потужний поштовх до розвитку і утвердження православної віри, і як результат державності, в Закарпатті, Молдавії, Валахії, Трансільванії, що проявилося не тільки в будівництві та розквіті православних монастирів та храмів, а й розвитку культурного і духовного життя на основі зміцнення ідеологічних засад проукраїнської влади цих земель. Як сказано у Писанії - “Спочатку було слово”. Саме це слово, що записано в Томосі, дало можливість будувати державність на основі віри східного обряду, дало можливість отримати те, що ми бачимо і сьогодні в Карпатах (див.Драго-Саси в колонізації Карпат). Карпатський регіон отримав можливість і перспективи для подальшого розвитку православної віри, ставши практично і теоретично тим Третім Римом, який перехопив від Візантійської імперії естафету розвитку суспільства на морально-ідеологічних засадах православної віри. На певний історичний проміжок часу, принаймі. Це стало особливо актуально після 1453 року, коли турки захопили Константинополь, і не бачити, чи ігнорувати цей історичний факт марна справа. Слов’яно-молдавські та слов’яно-румунські грамоти (а по суті українські з цих земель) чітко зафіксували, що з різних куточків краю, з різних монастирів Господарі направляли у Фессалоніки (Греція, столиця грецької області Македонія) та інші православні міста учнів для здобуття церковної і світської найпередовішої академічної освіти за державний кошт (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Для чого. Щоб служити народу і посилювати державу. Саме сила духу, підкріплена віковими знаннями і досвідом, потрібна була молодим, ростучим і міцніючим князівствам у Карпатах. Таким чином, можна стверджувати, що Драго-Сасам і кровно спорідненим родам — Мушатам, Басарабам та інш. вдалося побудувати Третій Рим як оплот і захисник християнської віри східного обряду щонайменше на три-чотири століття. Це дозволило їм і українську державність зберегти в історичних вимірах найдовше. Правда в Молдавському князівстві. Більше того, аж до битви під Обертином у 1531 році Молдавія претендувала, і не безпідставно, на збирача всіх руських земель (див.Драго-Саси в битві під Обертином). Зайве нагадувати, що альтернативи їй на той історичний момент не було, а Московія весь цей час ще знаходилась під так званим монголо-татарським ігом і платила данину Кримським Ханам з роду Герай практично до 1700 року. Для довідки. Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 році самопроголосив себе царем. Однак це не змінило його васальної залежності від кримських ханів, оскільки в силі була угода, укладена ще князем Іваном ІІІ з Менглі-Гераєм у 1473 році про «братство і вічну дружбу», за якою кримські хани вважалися спадкоємцями слави Великої Орди, а московити, залишаючись «меншими братами», отримували право передавати княжий титул у спадщину та сплачували данину(Ю. М.Гусейнов 2016) Криму. Виплата данини, званої в Московії, а пізніше в Росії «поминками»(С.Соловьев 1872), Криму тривала до кінця XVII століття і остаточно припинилася лише в правління Петра I з підписанням Константинопольського мирного договору 1700-го року (Т.Юзефович 1869) з наступним формулюванням:
«А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымским Ханам и Крымским Татарам, или прошлая или ныне, впредь да не будет должна от Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни от наследников его…»( Константинопольський мирний договір, cт. VIII). Під час московитсько-турецьких переговорів (за царя Петра I) 1713 року знову виникло питання про виплату щорічної данини в Крим в розмірі 18000 рублів. Московським дипломатам коштувало великої праці перенести його обговорення «на інший час»(В.Атрамонов 1990). У той час, коли Молдавський господар Стефан Великий, той що “заснував 44 православних монастирі у Молдавії, Валахії, Трансильванії та на Афоні”(Ксенофонтов, Лукін 2013), рятував православну віру в Константинополі, надаючи їм засоби для існування, його доньку в Москві, Єлєну Волошанку, брехливо звинуватили “в учение жидовствующих” і підступно вбили. Татарська культура, мораль, традиції і виховання - “Бий своїх, щоб і чужі боялися”. Це дуже промовисті і показові контрасти стосовно претендентів на спадщину Другого Риму.
Від Драго-Сасів, міста Roman, Третього Риму, Томосу 1391 року, українців в Карпатах потрібно досліджувати і ту україно-молдавську іреденту, про яку писав Михайло Грушевський (див.Драго-Саси в битві під Обертином). І це питання ще, поза всяким сумнівом, будуть фахово вивчати якщо не українські історики, то румунські, тому що це значна частина історії сусідніх дружніх народів. Зовсім не випадково Господар Молдавського князівства з роду Драго-Сасів, знаний як Іван Підкова, похоронений над Дніпром, на Чернечій горі у Каневі, яка належала Канівському монастиреві. На тій самій, де поряд з’явилася могила козацького низового гетьмана Якова Шаха, а згодом перепоховано і Тараса Шевченка у 1861 році. Згадаймо розповіді українських істориків. Шах не лякаючись кари, яку незаслужено поніс Підкова, вирішив помститись молдавським панам за Гетьмана Підкову: напасти на Волощину. Взяв в облогу Бухарест і наказав видати тих, хто був винний у смерті гетьмана Підкови. Йому було видано одного бояра і 17 інших. Він наказав обрізати їм носи і вуха і повісити перед церквою св. Миколая і наказав над ними на церкві написати: так караються зрадники і віроломці, які проливають невинну християнську кров. Для порівняння, навіть самий «кривавий» наш лицар Влад III Дракула так жорстко і люто не робив, а відправляв зрадників і запроданців на найближчі каменоломні (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity). Так поступив лише московський цар Іван IV Грозний з татарами після взяття Казані. Як бачимо, є ще над чим працювати історикам, музейникам, державній владі. Якщо ж розглядати не Молдавську історію, а суто українську, приміром найдавніше українське, так зване Королевське Євангеліє 1401 р., то, знаючи про Драга і Томос 1391 року, поява Станіслава Граматика в замку Нелаб явище зовсім не випадкове і не приватне, як до цього часу вважало ряд істориків (див.Драго-Саси замку Нелаб). Всі суперечки навколо замовника Королевського Євангелія видаються не більше, як надумана “мишыная возня”. Питання стояло набагато ширше і масштабніше. Воно полягало в практичній реалізації Томосу, що привіз воєвода Драг з Константинополя. Застосуванню його положень на всій території Карпатського регіону, включаючи Закарпаття, Прикарпаття та Галичину. І це завдання успішно виконали наші предки. Саме цей феномен і історичний факт потрібно розглядати при написанні історії держав, які до нього причетні, бо те що зробили стародавні Драго-Саси і кровно споріднені роди живе і сьогодні — у вік новітньої історії світу. Третій Рим живий допоки існує в Карпатах хоча б одна церква східного обряду. Як кажуть ті, що також претендують на спадок Риму (рус) «Что написано пером, того не вырубишь топором». Littera scripta manet — Написана буква залишиться, написане не пропаде.
Треба сказати, що і самі Вселенські Патріархи дещо недооцінювали спочатку значення Томосу виданого Антонієм IV та реальну потугу православних родів в угровлахії та русовлахії. Знадобився певний час, щоб вони пересвідчились, що це один і той самий рід, одні й ті ж християни, що розмовляють однаковою староукраїнською мовою. Саме цим, окрім суб’єктивних факторів, можна пояснити певну затримку у десять років з визнанням Вселенським Патріархом Матфеєм I у часи Молдавського господаря Олександра Доброго (рум. Александру чел Бун) Молдавської митрополії. Олександр Добрий зумів довести Константинополю, що українці і волохи з Молдавії, Закарпаття, Валахії, Трансільванії це велика родина, один і той самий глибоко віруючий народ, вірні християни східного обряду, а господарі цих земель — близькі кровні родичі. Безумовно, що таке об’єднання навкруг православної віри було зумовлено і постійним релігійним тиском зі сторони католицького Риму, а також не треба забувати про національний тиск і експансію німців (тевтонів), який нікуди не зник, а лише посилювався. Особливо з приходом до влади в Угорському королівстві та суміжних країнах етнічних німців. Додамо до цього і постійну військову загрозу мусульманства турків, які планомірно наступали на православні народи по всій Європі. Таким чином формування православного центру опору загарбникам виглядає як об’єктивний і цілком закономірний процес. Цей процес від самого початку охопив всі сфери життя українців і волохів, став сенсом їх внутрішньої і зовнішньої політики, тою великою всенародною ідеєю яка охопила широкі маси, оскільки давала віру і надію на саме життя, на виживання у ворожому оточені з постійними смертельними загрозами. Цей православний дух віри і свободи відчували і сусідні, в тому числі і балканські народи, які мігрували сюди в пошуках притулку і захисту. Вкажемо, на здавалось би, незначний суто господарський факт який характеризує весь рід і народи. Те, що цей процес пронизав всі сфери життя, все господарство і навіть побут свідчить той красномовний факт, що саме Драго-Саси, яким потрібно було вино (кров Христа) для причастя у великих кількостях навчили не лише українців, а й номадні спільноти, тобто молдавських та румунських потомствених пастухів вирощувати виноград і доглядати за виноградниками. Виготовляти вино для причастя. Не білий аіст у дзьобі, а лицар гербу Сас приніс у Молдавію виноградне гроно. До речі, і ту фортецю на Дністрі над якою за легендою пролітав білий аіст (бузьок, лелека) збудували не турки, а українці та волохи. Виноград — біблійна культура, яка гарно розкриває духовність, культуру, потенціал і кращі риси народу та суспільства, бо потребує постійної праці і догляду, знань, умінь і певного філософського світогляду, щоб зробити в кінцевому результаті добре живе вино. Не дарма виноград та виноградник так часто згадується в Біблії. Та культура, яка з кочового народу робить націю. Тут механічно, без знань і творчого підходу до справи, нічого путнього не вийде. Лише хороша, добра, дбайлива людина може виготовити гарне вино за класичною технологією. У жорсткої і злої воно неодмінно виходить різким і кислим. Це історичний факт, що українці роду Драг-Сас разом з Томосом принесли в Молдавію та Румунію виноградарство і виноробство як галузь сільського господарства. Цей процес широко використовувався Драго-Сасами і в Закарпатті. Через науку віри і монастирі виноградарство поширилось далеко на північ від Візантії. І хто б що не говорив, але факт залишається фактом — саме українці будували православні монастирі по всіх Карпатах (див.Драго-Саси в колонізації Карпат), вирощували виноград, розвивали духовність, культуру, мораль на християнських засадах східного обряду. Тут вже німців і французів ніяким чином не прилаштуєш. Існує навіть така образна умоглядна паралель, що турки (мусульмани) намагались поширити свою владу туди, де вирощували виноград. Це, звісно, не та причина що рухала завойовниками, але холодні північні країни, де не ріс виноград, турків не цікавили. І це факт.
Отже, воєвода Драг гербу Драгфі (Сас) онук легендарного Драгоша у 1391 році привіз з Константинополя в замок Нелаб (Севлюш, Закарпаття) Томос Вселенського Патріарха, який зіграв важливу історичну роль у розвитку православної віри і житті країн східного обряду. Томос для православних українців і волохів. Драго-Саси будували в Карпатах Третій Рим (Roman) — духовний, який декілька століть поспіль був оплотом православної віри і, навіть, претендував на збирача православних, в тому числі і руських, земель. Так склалося історично, що у пошуках військового союзника господарі Молдавські цю ідею поширили на Московію, яку там переробили на свій лад. Виходить, що згадані українці і волохи не створювали хитро-мудрих теорій як чернець Філотей, а в силу історичної необхідності та об’єктивної реальності змушені були “вольно чи невольно” творити Третій Рим у себе вдома. І Томос зіграв не останню роль — каталізатора духовних процесів. В цьому і полягає історична заслуга шляхетного лицаря гербу Сас, воєводи Драга з замку Нелаб. Сьогодні, через майже сімсот років, можна неупереджено розглянути, роздивитись і порівняти чого доброго і правильного зробили предки, бо нам належить виконати більше ніж зроблено.
Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net
|
