Олена Єфімчук. Колодязь (Легенда міста Рівне)
Молодим я пересвідчився, що вся ця легенда – чистісінька правда. Але вірять в неї тільки ті, хто, як я, бачив диво на власні очі.
Колись, там, де зараз тролейбуси бродять сновидами, як собаки, причеплені до дротів – колись ті вулиці були чистим полем, а на місці невеликого нічим не знаменитого району міста без назви було село.
Біля села стояв тихий, сірий хутір діда Євгена. Були, мабуть, в діда і діти десь у світі, може, ще яка рідня була – бо прийшли ж якісь люди його ховати. Не знаю, але в той час, про який мовиться, жив він сам-один, старий, немічний, безсилий.
Кажуть, був у діда норов лютий, кажуть – був він занадто розумним, і ще кажуть, що трохи відьмував. І як лишився сам ніяка добра жінка не приглянула його, і ніякий добрий чоловік не нарубав йому дров.
Став дід сумувати, захотілось йому теплого людського слова, захотілось комусь розказати те, що бачив за життя. Якось біг малий хлопець повз хутір, дід його прикликав, погодував яблуками, посадив біля себе на лавку, грітись на сонці. Тільки дитя боялося діда, не їло яблук, мовчки надутий сидів і махав ногами. Більші хлопці смілись і дражнились а дівчатка з вереском тікали.
Немічний старий пробував йти до церкви, бродив селом, як блаженний, тільки ні одна душа йому не поспівчувала. Кожен був своїм зайнятий і єдині, хто помічали дідового потертого сірого кожуха, то були пси.
Потім він вже настільки впав на силі, що не зміг ходити. Онуки з далекого село час від часу приносили харч, але навіть в хату до нього не йшли, бо боялись діда. Пройшло літо, настала осінь, за нею прийшла зима. Минули свята, розтав сніг і знов виносили плуги на поле, співали пташки, сміялись дітки, і бабці усміхались сонечку.
Тоді й знайшли його хаті – замерз зимою.
Зібрались його дорослі діти, поховали, стали ділити спадок і сваритися через меблі, ікони, якесь золото, та навіть через кожне дерево в садку пересварились. Врешті, хату розвалили, дерева порубали, навіть зруб старого колодязя розібрали, бо нащо мав стояти сам? Та ще й над сухою землею, - бо сам колодязь давно вже закидався паліччям, сміттям, так, що коли забрали зруб, то й сліду від нього не лишилося.
Тільки не дарма плели, що дід відьмував – він закляв свій колодязь. І відтоді його глибока шахта відкривалась людям в ту мить, коли зла сила звертала їхнє життя, щоб людна, як божевільна, не бачила нічого і гналась, як замучена мухами корова прямо в пащу смерті. От тоді, коли життя не миле, коли ти з усіма сваришся і здається, що нема в тебе жодного друга, коли ти ніби чиниш правильно, а виходить тільки гірше – тоді проходячи вулицею, де сто разів ходив – мусиш встигнути зупинитися на самому краєчку темної широкої шахти.... і я обмацував асфальт, кругом його краю, опускав руку в низ, звідки вогко піднімалось щось густе обтягуючи долоню, кидав камінці і рахував, поки не чув слабенький плескіт.....
Матеріал взято з http://krejda.ukrwest.net/closet.php?partn=3&newsid=78
Джерело: http://krejda.ukrwest.net/closet.php?partn=3&newsid=78 | 
