Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування чи парубкування — до одруження.
У міфологічній свідомості наших предків це стосувалося будь-якої річки, та й просто — води. Проте були й суто міфологічні ріки, як Забить-ріка у росіян, Лета у давніх греків тощо. У піснях Дунай оспівується як позначення якоїсь прекрасної країни, тридев'ятого царства. Згідно багатьох легенд, Дунай протікає посеред раю. За однією з болгарскьих легенд, він витікає з-попід кореневища світового древа — велетенської золотої яблуні. У весільному обряді росіян існує згадка про Дунай, на берегах котрого росте казкове дерево. Фольклор як східних так західних слов'ян характеризує Дунай, як спільний символ величезного водяного простору, в тому числі й морського. Вода з ріки Дунай відкриває ворота в потойбічний світ. Напитися води з Дунаю означає: або назавжди піти туди, звідки не повертаються, або забути про все, що любив доти, або ж отримати доступ до заборонених тайн, дізнавшись про подальшу, зазвичай не надто щасливу долю. Але, увсякому разі, все це мало значення деяких зв`язків із потойбіччям. Так у пісні "Ревуть води, шумлять лози" козак, котрий напував свого коня з Дунаю, питає у птахів стосовно дороги "до свого роду". Птахи ж відповідь йому говорять:
Вертай коня, козаченьку, Вже не знайдеш домівоньку. Ні домівки, ні родини, Ані вірної дружини.
Дуже цікавим є той факт, що кінь у фольклорі - перевізник з нашого світу в потойбічний. Тобто Дунай знову висвітлений як такий собі кордон між двома різними світами. У деяких піснях говориться, що перепливти через Дунай можна на полотняних мостах, що являють собою поетичні позначення погребальних рушників, за допомогою яких опускають труну до могили. Дунай у значенні могили відображений в великій кількості козацьких піснень:
А ми турка та і не звоюєм, Тільки роздратуєм. Тільки нами, нами, козаками, Дунай... Дунай загардуєм.
В іншій же пісні ліричний герой оповідае, що рікка віднесла його товариша за Дунай, що означає - втопила. Дунай в даному випадку зображується не як річка, а як межа, кордон між світом живих та потойбічним світом мертвих. Туи варто вказати порівняння з народним прислів'ям: "Як пішов на Дунай — та й додому не думай". У замовляннях відправляють хвороби у Дунай, водою з Дунаю окроплюють рани, адже це така собі "мертва вода". У колядці "Ішли молодці рано з церковці" парубки мріють про прекрасну країну, де "добрий пан" добре оплачує службу. Показово, що шлях до тої країни відтворює древній язичницький слов'янський поховальний обряд, коли померлого клали до човна і пускали на воду. Враження, що йдеться саме про похоронні обряди, підсилюється ще й згадкою про церковну службу, з якої начебто повертаються молодці:
Ішли молодці рано з церковці — Ой, дай Боже! Ой, ішли, ішли, раду радили, Раду радили не єднакую, Не єднакую, троякую: Ой, ходімо ж ми до ковальчика, До ковальчика, до золотника; Покуймо ж собі мідяні човна, Мідяні човна, золоті весла. Ой, пустиможся на тихий Дунай, Долів Дунаєм під Царегород. Ой, чуємо там доброго пана, Що платить добре за заслуженьку, Ой, дає на рік по сто червоних, По сто червоних, по коникові, По коникові та й по шабельці, Та й по шабельці, по парі сукон, По парі сукон та й по шапочці, Та й по шапочці, та й по панночці.
У великій кількості пісень про татарську неволю повторюється мотив пускання коси в води Дунаю. Дівчина-полонянка говорить до своїх поневолювачів:
-Ой татаре, татаройко, ой мой пане, мой панойко, Вийми, вийми свого ножа, одріж, одріж мою косу, Пусти, пусти по Дунаю, нехай пливе близько краю. Прийде мати води брати, мою косу познавати: "О де коса мої дочки, мої дочки Вуляночки!"
Відрізана коса — символ дівочої незайманості, життя, яке зіпсували вороги. Пригадаймо про звичай спускати водою волосся, що являло собою жертвоприношення божеству потойбічного світу. Люди вірили, що водою можна відправити звістку туди, звідки нема вороття, а також отримати повідомлення звідти. Тому до речей, прибитих водою до берега, ставилися з особливою повагою. У щойно приведеній пісні пущена по воді коса символізує погибель дівчини, а Дунай є погребальним шляхом. Розповсюдженим є мотив утоплення новонародженої дитини матір'ю в дунайських водах. У "Пісні про синів-корабелів" колись утоплені вдовицею діти повертаються до неї через багато років вродливими та заможними купцями. Коли ж мати хоче одружити з одним свою дочку, а за другого сама вийти заміж, вони нагадують їй давній гріх:
Посередині села, Ой там удова жила, Породила два сина — Іванюшу, Василя, У китайки повила, І в корабель вложила, І на Дунай пустила: — Ой ти, Дунай, не шуми, Гляди моїх два сини! А ти, рибойка жива! Гляди моїх два сина — Іванюшу, Василя!
У повісті Нечуя-Левицького "Бурлачка" зустрічаємо пісню, записану самим автором:
Ой у нашому Стеблеві стала новина: Породила Биківночка малеє дитя. Взяла малеє дитя під білії боки Та й вкинула мале дитя у Дунай глибокий...
У ліричних піснях Дунай — перепона між двома закоханими, яку дуже важко, іноді неможливо подолати. У пісні "Ой там, за Дунаєм" козак із-за тихого Дунаю поглядає на свою Вкраїну. "Та не так на Вкраїну, // Як на ту дівчину", і просить у неї перевозу. В іншій пісні дівчина губить у Дунаї перстень — подарунок коханого, що мав стати запорукою вірності. Намагаючись дістати перстень, вона гине сама. У пісні "Тихий Дунай бережечки зносить" молодець просить отамана відпустити його додому, щоб побачити кохану:
Тихий Дунай, тихий Дунай Бережечки зносить, Молодий козак, молодий козак Отамана просить: "Пусти мене, отамане, із війська додому, Бо вже скучила, бо вже скучила Дівчина за мною".
У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання козака, радить: "А ти випий води холодної — дівчину забудеш". У весільних піснях Дунай є символом шлюбу, він поєднує дівчину із нареченим, назавжди відділяючи її від власного роду. Таку саму символіку має і вінок, вкинутий у Дунай. Ось як зображує єднання двох закоханих галицька дівоча колядка:
Плила Касуня бистров рікою, В Дунаю! В Дунаю, море, Касуню, зоре, Серденько! За нев батенько над береженьком: "Подай, Касуню, білу ручку". "Ручки не даю, най си плаваю". Плила Касуня бистров рікою, За нев матенька (батенько, сестричка...) Плила Касуня бистров водою, За нев миленький до береженька: "Подай, Касуню, білу ручку!" Ручку подала, сама виплила.
Як казковий вирій, рай, Дунай пов'язаний із птахами, на яких, за легендами, перетворюються людські душі. В українській пісні Мати Божа ластівкою купається в дунайських водах:
Ой на Дунаєчку, на бережечку, Там ластівочка та купалася, То не ластівочка, то Божа Мати...
У польській весільній пісні парубок побачив свою наречену, коли вона плавала по Дунаю у вигляді сірої качки. У білорусів зустрічається лайка: "Відьма ти київська, сова дунайська!" У фольклорі київська відьма вважається найнебезпечнішою. Очевидно, що епітет "дунайська" надавав слову "сова" якогось винятково негативного значення. У пісні "Сокіл з орлом, сокіл з орлом купається" сокіл питає в орла: "Чи був, орле, чи був, орле, на Дунаї? // Чи не знаєш про ногаїв?" Очевидно, історичний контекст наклався тут на міфологічний зміст. Орел — птах потойбічний, тому він мусить знати все. На це й натякає пісня згадкою про Дунай. Отже, відповідь орла є цілком логічною: "За річкою, за річкою, за Дунаєм, // Хоч я й не був, а й так знаю!.." Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору, як колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва "Дунай" супроводжується епітетом "тихий". Є легенда про походження Дунаю з крові убитого богатиря, ім'ям якого й назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях її походження часто пов'язують із дівочими чи материнськими слізьми. У піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає: "Дніпр-батьку, Славуто!" - визнаючи його першість. До Дунаю як до живої істоти, пророчого помічника, звертаються козаки:
Чом ти, Дунаю, став так смутен, Став так смутен, каламутен?.. ...Ой чом коні гетьманськії Не п'ють води дунайської?..
В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так, у пісні "Світ великий, край далекий, та ніде прожити" сказано, що цариця хоче "зігнати запорожців та аж до Дунаю". У пісні про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького "Не дивуйтеся, добрії люди" козак закликає побратимів загнати "ляшка, вражого сина, // Аж за той Дунай глибокий". Іноді Дунай є загальним позначенням чужинського краю:
Ой краєм, краєм, краєм Дунаєм, їздить, поїздить гордоє паня, Турського царя барзо викликає...
У коломийці бачимо виразне протиставлення рідної сторони та чужини, названої Дунаєм:
Ой ходжу я по Дунаю та так си думаю: Нема кращих дівчаточок, як в рідному краї.
Згадки про Дунай у його міфологічному значенні часто зустрічаються у творчості як класичних українських письменників (Тараса Шевченка, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького), так і сучасних (Івана Драча, Миколи Вінграновського та багатьох інших).
Для фінансової підтримки нашої діяльності ми маємо реквізити картки «Монобанк»: 5375411508730152 (Діброва В. А.). Оскільки ми є не комерційним проектом, а купкою ентузіастів, кожна гривня — для нас мотвація продовжувати справу.
Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування чи парубкування — до одруження.
