Журналіст СіДу побував у загадковому поліському трикутнику.
Вже у 10-13 століттях наші предки бездоганно зналися на надсучасних металургійних технологіях і виготовляли леговану крицю. Між Случем і Горинню щонайменш 300 років поспіль працював гігантський ливарний комплекс, якому взагалі не було аналогів у середньовічному світі!
ТРИПІЛЬЦІ НАМ НЕ ДРУЗІ? Без перебільшень, сенсаційні знахідки й гіпотези стали результатом власних тривалих пошуків і експедицій теренами фактично усієї північно-західної України. Назви сіл та урочищ Рудня, Рудка, Руда, Рудники, Зарудня і нині, попри войовничу моду 20 століття на перейменування населених пунктів, є чи не найбільш характерними топонімами Житомирської, Рівненської і Волинської областей. У періодиці 19 століття можна відшукати публікації з описами традиційного ливарського промислу поліщуків, які з діда-прадіда видобували лімоніти – болотяні руди і в печах-землянках варили залізо. Лише побіжно досліджуючи мапи Житомирщини, Рівненщини і Волині, ми натрапили на перший вражаючий факт: топоніми, пов’язані з рудним промислом, не лише зосереджені на дуже вузькій смузі у 25 хвилин географічної широти на південь від Прип’яті, а й територіально прив’язані до сіл з назвами Велінь, Велень, Велюнь. Факт, який доволі непрозоро натякає на спорідненість древнього ливарського ремесла із легендарною Валінаною – слов’янською столицею, давнішою за Київ. І цілком імовірно, що в античних легенд про Атлантиду "ростуть ноги” саме з надприп’ятських і надгоринських пралісів. Прадавня українська ментальність у геополітичній термінології має вертикальний, "лісовий” вектор, на відміну від вектора горизонтального, "степового”, властивого і трипільській культурі, яка не лише вузловими компонентами, а й фізичним, арменоїдним, типом надто далека від слов’янства. Втім, за останні 15 років Трипілля набуло ледь не містичного культурницького звучання: мовляв, українці – прямі наступники цивілізації, що "переплюнула” єгипетські піраміди. Не заперечуємо. Але й контраверсія, яка, до речі, базується на вражаючому фактажі, теж має право на існування… Коментар дослідника Василь Попенко, краєзнавець (Дубровиця, Рівненська обл.): – Погориння було складовою частиною первинної слов’янської прабатьківщини, і родовід східного слов’янства теж починається з Полісся. На Волині і правобережному Поліссі збереглися архаїчні риси протоєвропейського фізичного типу. Генетичні дослідження доводять існування в минулому єдиного антропологічного пласта людності. Північноволинське архаїчне ярмо використовували тут ще на початку 20 століття. Воно не має аналогів в Україні, але схоже на болгарське і сербське. Саме звідси відбувалося переселення у напрямку Середземномор’я. Для Полісся характерний абстрактний, символічний стиль вишивки, який контрастує із тотемічним, "звіриним” стилем Наддніпрянщини.
РЕЙХСТАҐ УЗЯЛИ ТРИ ПОЛІЩУКИ-"АТЛАНТИ” З ОДНАКОВИМИ ПРІЗВИЩАМИ Перший пункт призначення – Коростенський район Житомирщини, села Велень, Рудня, Купище, які утворюють неправильний трикутник. Після ночі у гамірному плацкартному вагоні потягу Львів - Київ опиняємося у Коростені. О дев’ятій ранку дзиґар на коростенській ратуші віддзвонює третю годину дня. Навпроти кільканадцятиметровий гранітний Ілліч із властивою пам’ятникам філософією зирить на алею, прикрашену стрічками БЮТ. У районному музеї від нашої ідеї, м’яко кажучи, не в захопленні: усе, за чим ми приїхали – маячня. Чутки про Купище ширилися і справді божевільні. Начебто між ним, Веленню і Руднею є урочище Громовище, куди під час грози вперто б’ють блискавки. Там, буцімто, наглою смертю загинув хлопчина з групи "Пошук”, а археологи знайшли підвалини доісторичних споруд, монети ледь не Боспорського царства і плити з написами невідомою мовою. Місцеві мешканці теж крутили пальцем біля скроні: мовляв, принесло дурнів у лиху годину на пусте місце, бо й урочища такого нема. Хоча є неподалік село Громники... Втім, дуже передчасним було наше розчарування. Другим "кандидатом” на роль прадавньої столиці Волині стало село Велюнь Дубровицького району, яке ще донедавна розташовувалося майже на острові між Горинню і Случем. Зґвалтований меліорацією, у восьмидесятих Случ поміняв русло на радість поліщукам і на лихо природі, і тепер до Велюні можна запросто дійти пішки від станції Милячі (бо маршрутний транспорт туди не ходить). Кому став поперек горла урбанізований екстрим – ласкаво просимо у Велюнь! Від обрію до обрію у березні-квітні лише вода і ліс з вовками. У самій Велюні постало більше запитань, ніж відповідей: в околицях села ахеологами було віднайдено два(!) городища 11 століття, втім ніхто з місцевих старожилів не знає, де вони є; Велюнь не згадується у жодних історичних хроніках, хоча літописи рябіють згадками про довколишні села; під час Другої світової війни у село не влучила жодна бомба чи снаряд, хоча околиці були перетворені на попелища. Можливо, збіг, а можливо, святі місця бережуть боги – і язичницькі, і християнські. Човни тут досі називають "чайками” і розповідають легенду, як козаки боронили людей від … монгольської навали! Епічні нашарування чи справді легендарній військовій верстві набагато більше років, ніж визначено офіційною історією? Ще донедавна в урочищі "Козаки” (наголос на а) знаходили довгі пасма волося, які, за переказами, належали дівчині, страченій загарбниками за те, що чар-зіллям отруїла ціле вороже військо… І досі на тому полі нічого не родить… Насправді ж вражає розповідь про те, що рейхстаґ узяла трійця поліських "козаків”-кулеметників із прізвищем Савич. Усі з Рівненщини: з Нобеля, Миляча і Велюні. Єгоров і Кантарія були лише технічними виконавцями, які вчепили червоний прапор над поваленим Берліном. І це вже не містика, а синхроністичність. Нині ж Велюнь, як ота Атлантида, потопає у чорнобильській пилюці: щотижня у селі від раку помирає людина, а у 2007 році до школи підуть лише п’ятеро першачків…
ПОЛІЩУКИ - ПЕРШі БОГИ ГРЕЦІЇ? У 7 столітті до нової доби античний поет Гезіод згадує міф про Фаетона, сина Сонця, який упав у ріку Ерідан, вражений стрілою Зевса. Сльози його батька перетворилися на бурштин. І "татко” історії Геродот оповідає про ріку Ерідан, звідки до Еллади привозять бурштин. Панєвропейський корінь "дан” міститься у назвах найбільших річок: Дон, Данапр, Да(у)най, Данастр і… Горидан (Горинь) – Ерідан у вимові еллінів, які забули, кому вони завдячують власною культурою. Бо чи не Елліни-волиняни на "чайках” припливли на Делос і збудували відомий храм Аполлона й Артеміди? Артеміда – "північно-мідна” богиня олімпійського пантеону, яка з братом Аполлоном примандрувала з легендарної Гіпербореї – північної прабатьківщини греків. Згідно з Геродотом, гіпербореєць Абаріс прибув на Делос, аби поновити дипломатичні стосунки. Після цього греки навідалися до "сферичного храму” Гіпербореї і залишили у ньому дарунки з еллінськими написами. Згадували античні автори й "північне море”, цілком імовірно, маючи на увазі величезне поліське льодовикове праозеро, яке через катаклізм зникло разом із гіперборейською-праслов’янською цивілізацією. Цьогоріч, у лютому, в селі Згорани Любомльського району нас палко запевнили, що не так давно у шарі глини, при копанні криниці, було віднайдено борт човна, на якому чітко читалися дві грецькі літери. На жаль, унікальна річ потрапила до дядьківської груби на розпал. Найімовірніше, це був останній матеріальний доказ відвідин еллінами своєї поліської прабатьківщини. 40 років тому і в Погоринні було віднайдено загадковий корабель, який спіткала така ж доля: він або потрапив у піч, або зотлів на ґаздівській дровітні. У Велюні через повені дві старі вулиці давно сповзли у Горинь. Стерла вода і сліди прадавніх волинських міст. Інтригу підтримують ті самі топоніми: Вілія, притока Горині, і Вілля, притока Случа. Та ще дідусь Цинкаловський, який описує родовища міді у Великому Мидську над Еріданом-Горинню: вага найбільших самородків сягала майже кілограма, чистота руди становила 99,97 % (дані Варшавської експедиції 1927 року), аналогів цьому родовищу і досі немає на планеті… Ще на початку 20 століття на Поліссі зберігався звичай передавати вінки до південного моря – чи не гіперборейські дари, описані Гезіодом і Геродотом, які молилися у храмах поліської мідної діви – Артеміди?.. …Із Велюні у Дубровицю вертаємося "маршрутним” дизель-потягом, який тут є не лише засобом пересування, а й способом заробітку. Навпроти куняє чолов’яга, якого життя пом’яло і в прямому, і в переносному сенсі. У Дубровиці він вивантажуватиме контрабандні ровери і лантухи з іграшками, правдами і неправдами вивезені з тоталітарної Білорусії. За кожну "одиницю” отримуватиме дві гривні… Хлопчина несповна розуму складає дубровицьким бабусям рими про те, як він заріже кондуктора. Жінки лише скрушно кивають головами – таке життя. Трирічний етнічний українець, але білорус за громадянством, мовчки оглядає апокаліптику і раптом питає: - Што ето, мама? - Ето наша Україна. - А почєму она такая страшная?..
Далі буде
Коментар дослідника Професор Антонович: - Бурштинові скарби Волині виразно позначають шляхи подорожей купців від Буга до Дубровиці… Знахідки римських монет у сточищах Горині, Случа та їх допливів вказують на зацікавлення стародавніх купців власно цими ріками. Одиноке, що могло приваблювати їх сюди, був бурштин, на який існував великий попит, та може ще мідь…
Для фінансової підтримки нашої діяльності ми маємо реквізити картки «Монобанк»: 5375411508730152 (Діброва В. А.). Оскільки ми є не комерційним проектом, а купкою ентузіастів, кожна гривня — для нас мотвація продовжувати справу.
