Каталог статей

Прізвище Гуцул являє собою застиглу форму прізвиська. Гуцулами називається група українців, що живуть на Карпатах (в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях Україні). Основними заняттями гуцулів здавна були гірничо-пасовиське скотарство, лісові промисли і сплав лісу по гірських річках. У гуцулів розвинені і художні промисли (різьблення і випалювання по дереву, виробництво шкіряних і мідних виробів, гончарство, ткацтво). Сьогодні на Україні проживає близько 2 мільйонів гуцулів.

Відповідно, прізвисько Гуцул може вказувати на національну приналежність предка. Також не виключено, що гуцули прозвали того, хто деякий час жив серед гуцулів.

Вже в XV-XVI століттях саме прізвиська, передаючись із покоління в покоління, перетворилися на прізвища. Прізвисько батька нерідко переходило до сина в незмінній формі. Таким чином, нащадок людини, що володіє прізвиськом Гуцул, з часом отримав прізвище Гуцул.

Львівський лінгвіст М. Худаш вказує на заплутаність різних теорій походження слова і пропонує походження гуцулів від людини на ім'я Гуцул. Він каже: Гуцули могли свою назву успадкувати від якогось, писемно не засвідченого відгалуження слов'янського населення.

Український лінгвіст В. Чапленко, який у своїй статті Походження назви гуцул, що була опублікована в 1-му томі Історії Гуцульщини (Чикаго, 1975), претензійно заявляв, що про справжню етимологію назви гуцул, що схожа на осетинські слова гуцул та гилець та далі, посилаючись на свою адигейську теорію, він переконує, що назва гуцул споріднена із словом гудзик, куций тощо. Зрештою В. Чапленко робить висновок, що ці назви дуже давнього походження.

Макс Фасмер приводить міркування Яна Розвадовського про те, що слово потрапило до української через румунську мову і походить з готської guta — «гот».

Цікаво, що у мові басків є слово hucul, яке перекладається як «людина, яка живе у печері».

На думку краєзнавця й дослідника Гуцульщини Миколи Савчука з Коломиї назва гуцул могла означати якийсь рід чи плем'я старих хорватів, які заселяли великі терени у докняжу добу. Коли в 10 ст. хорвати покинули Галичину під тиском інших руських племен і перебралися на Балкани, то залишилася пам'ять-назва про них, яку нав'язали новим племенам. Тому гуцули ображалися, якщо їх називали гуцулами, бо вони не були гуцулами, а лише успадкували чиюсь назву. Гуцули казали про себе, що вони «ирщені», себто охрещені, а не язичники, яких очевидно переслідували або недолюблювали. Так само предки нинішніх горян називали себе руськими. Щойно у 21 столітті горяни змирилися з тим, що вони гуцули — і тепер ця назва поширилася на інші, навіть перехідні терени, аж до річки Пруту. Наприклад, з'явився термін Коломийська Гуцульщина.

Гуцулка на коні, видання „Bukowina in Wort und Bild”, Відень, 1898 рік

Як не дивно, але науковці досі не звертають уваги на те, що Гуцул як прізвище чи прізвисько, чи ім'я згадується у підтвердній грамоті молдовського воєводи Штефана за 14 ст.

На території Гуцульщини не виявлено жодних даних про поселення з передісторичних часів, Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, тому конкретно твердити про появу в ці періоди самої назви гуцул немає підстав. Як свідчать історичні дані, основний процес заселення Гуцульщини припадає на XIV—XVII ст. Уважний перегляд актового матеріалу переконує, що назви гуцул, Гуцульщина ще тоді не існували, або не були у широкому вжитку. Тільки з середини XVIII ст. в історичних документах зустрічаємо прізвища Гуцул, Гуцуляк, і лише на початку XIX ст. в письмових документах вже явно йдеться про гуцулів — жителів Східних Карпат.

Новоприбулим в село чи місто давали прізвища за місцем походження або за фахом чи ремеслом, яким новоселець чи його предки займалися, отже, і вихідцям з Гуцульщини в суміжних з нею селах давали прізвища Гуцул, Гуцуляк.

Відомий представник прізвища - Гуцул Іван Андрійович. Народився 25.01.1959 р., с. Недобоївці Чернівецької області. Закінчив Одеське державне художне училище ім. М. Грекова (1978). Педагог з фаху – А. Лоза. Працює в галузі станкового та монум. живопису. Основні твори: „Млин” (1995), „Надвечір’я” (1996), „Осіння дорога” (1997), „Півонії” (1998), „Портрет доньки” (1999). З 1999 р. – член Національної спілки художників України.