В сиву давнину, в місцевості Львову, що зветься Клепарів стояла невеличка церква. Коло храму росли липи, дуби та явори. Тричі в день дзвонили дзвони, запрошуючи люд з околиць.
Та в 1695 році, в час коли орди татар напали на місто Лева, трапилося лихо. Світлого ранку в неділю, коли у храмі було чимало народу, татари увірвалися всередину. Злодії поневолювали молодих, грабували образи, церковне вбрання, хоругви та золото із скарбниці. Їх не могло зупинити - ні благання святих отців, ні гучний плач дітей, ні прокляття матерів. В той самий момент, коли татари оскверняли храм, увірвався неймовірний вихор, а заним шалений дощ...
Однією із найгарніших панянок міста Лева наприкінці XVI століття була Ганна Вовчківна. Багатьом кавалером судилося отримати відмову від гордої панянки і тільки двоє - Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні могли сподіватися на прихильність. Ось тільки вибрати одного з поміж двох кавалерів вона не могла. Й продовжувала Ганнуся тепло посміхатися їм обом.
Якщо ви відвідаєте львівську Ратушу то наглядач розповість вам про те що у різні часи тут бачили привид. Як розповідали він являвся опівночі у виді чорної труни, поволі летів сходами через залами і при цьому стогнав та скрипів. Луною розливалися стогнання по Ратуші, піднімаючись догори, де мешкала сім’я трубача. У забобонному страху, перелякано хрестилася нічна сторожа...
У 1594 році італієць Мікеліні з далекого Кріту привіз рідкісне вино до міста Лева. Двадцять припорошених пляшок замовив для себе український купець. І ось у його домівці зустрів італієць молоду Пелагію, доньку купця. Він закохався з першого погляду. І з тих пір вже не рідко він відшукав будь який привід, щоб відвідати їх, а Пелагія відповіла італійцю взаємністю...
Жив один чоловік на ім’я Зоресвіт. Його називали Зоресвітом, тому що він вивчав зорі, що є на небі, і все знав про них. І в нього була мрія: "Бути відомим”.
В Зоресвіта була власна кімната, в якій він жив один і продовжував вивчати зорі. Зоресвіт знав вже дуже багато про них, але йому було сумно одному, і він хотів розповісти дітям і дорослим все що знає...
Настрашилися молодята. Дівчина вивільнилась із обіймів легеня і кинулася бігти вниз по крутому схилу, подалі від розсердженого батька.
...Василь, забувши про все, побіг услід за Анничкою, яка вже добігала до прямовисного урвища.
— Анничко, там круто! — у страху і розпачі закричав він. Та було пізно: дрібне каміння ковзнуло під ногами дівчини, і вона білим птахом полетіла в прірву. Гори підхопили той вигук Василя і ніби зітхнули глибоко: «Там круто… круто… руто… руто… о-о-о!»
З горя старий майстер геть закинув своє красне ремесло і скоро помер. А Василь геть-чисто втратив розум: обшарпаний і простоволосий блукав він горами, грав на старій скрипці і все шепотів: «Руто моя, запашна Руто… Де ти, Руто? Гори відають, а я не відаю… Скажіть мені, гори високі, чому ви гукали: «Руто, Руто!»? Ви кликали мою Анничку, та й забрали від мене… Поверніть мені її, чуєте? Поверніть!»...
Кам'янецька легенда знає більше: коли молдавські бояри скинули з трону Василя Лупула, той разом з дочкою та онуками переховувався в будинку кам'янецького старости на вулиці Трьох Хлібів. Вдівцеві-старості дуже вже прийшлася до душі і невістка Хмельницького, і гроші її батька - він навіть освідчився жінці...
Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія — не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі не говорила, й нічого не їла…
Для фінансової підтримки нашої діяльності ми маємо реквізити картки «Монобанк»: 5375411508730152 (Діброва В. А.). Оскільки ми є не комерційним проектом, а купкою ентузіастів, кожна гривня — для нас мотвація продовжувати справу.
