Жив один чоловік на ім’я Зоресвіт. Його називали Зоресвітом, тому що він вивчав зорі, що є на небі, і все знав про них. І в нього була мрія: "Бути відомим”.
В Зоресвіта була власна кімната, в якій він жив один і продовжував вивчати зорі. Зоресвіт знав вже дуже багато про них, але йому було сумно одному, і він хотів розповісти дітям і дорослим все що знає...
Настрашилися молодята. Дівчина вивільнилась із обіймів легеня і кинулася бігти вниз по крутому схилу, подалі від розсердженого батька.
...Василь, забувши про все, побіг услід за Анничкою, яка вже добігала до прямовисного урвища.
— Анничко, там круто! — у страху і розпачі закричав він. Та було пізно: дрібне каміння ковзнуло під ногами дівчини, і вона білим птахом полетіла в прірву. Гори підхопили той вигук Василя і ніби зітхнули глибоко: «Там круто… круто… руто… руто… о-о-о!»
З горя старий майстер геть закинув своє красне ремесло і скоро помер. А Василь геть-чисто втратив розум: обшарпаний і простоволосий блукав він горами, грав на старій скрипці і все шепотів: «Руто моя, запашна Руто… Де ти, Руто? Гори відають, а я не відаю… Скажіть мені, гори високі, чому ви гукали: «Руто, Руто!»? Ви кликали мою Анничку, та й забрали від мене… Поверніть мені її, чуєте? Поверніть!»...
Назва походить від слова „волочити”, тобто тягти волоком. За часів Галицько-Волинського князівства і в наступні віки тут проходив торговельний шлях із Заходу на Схід. Щоб перебратися через річку і її заболочені береги купцям доводилося волочити свої вантажі. На цьому шляху, по обох берегах Збруча виникло два поселення з назвою Волочище.
Кам'янецька легенда знає більше: коли молдавські бояри скинули з трону Василя Лупула, той разом з дочкою та онуками переховувався в будинку кам'янецького старости на вулиці Трьох Хлібів. Вдівцеві-старості дуже вже прийшлася до душі і невістка Хмельницького, і гроші її батька - він навіть освідчився жінці...
На Правобережжі, особливо на Черкащині, широкого звучання набули перекази та легенди про гайдамацький рух. Легенда «Місто Сміла» є не тільки історико-топонімічною, а й водночас історико-героїчною, тобто сама географічна назва пов'язана з легендарного особою, подіями, що мали місце в житті народу.
Записана вона у 1956 році у селі Сунки Смілянського району від Дементія Хрисанфовича Подвиженка.
... Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони смілянський замок, і кожного разу поляки відбирали його назад.
В 1036 році після розгрому Ярославом печенігів життя на Переяславських землях стало спокійнішим. Після смерті Ярослава ( 1054 року) князем на цих землях став його син Всеволод. Він пішов походом на своїх сусідів – турків, яких і переміг.
Невелика частина печенігів, які врятувались від загибелі, знайшли притулок в укріпленому "городку” на території нинішньої Баришівки.
Це поселення турки назвали Барич (Борочь , Баруч). Довгий час воно було лише як вартовий пункт на річці Трубіж. Слово "барич” на турській мові означає "торг”, "базар” . Можливо, це місце з другого століття визначалось як зручний пункт для торгівлі, тому і дістало таку назву.
Поряд з легендами про відважних козаків, живуть в народі легенди про жінок України, сила духу яких, хоробрість яких і відданість народу була також казково прекрасна. Не всихає джерело народної творчості. Цікавий варіант відомої в Кам'янці легенди якось пощастило почути.
Колись давно каменярі не могли надійно міські оборонні споруди побудувати. Пішли вони до провидця, а він їм і каже, що якщо першу, яку зустрінете на світанку, цнотливу, незайману дівчину замуруєте в стіну башти, то вороги оборону міста не прорвуть...
Коли великий литовський князь Ольгерд та його племінники, брати Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби.
Поїхали якось брати полювати на оленів. Але відстав старший брат, щоб коня напоїти, і заблукав... Глянь — із-за куща на пагорб вибіг олень. Роги його золотились у відблисках сонця, а копита були срібні. «От вполювати б мені того оленя, тоді б слава про мене линула, як про неперевершеного мисливця», — подумав князь Олександр.
Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія — не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі не говорила, й нічого не їла…
Для фінансової підтримки нашої діяльності ми маємо реквізити картки «Монобанк»: 5375411508730152 (Діброва В. А.). Оскільки ми є не комерційним проектом, а купкою ентузіастів, кожна гривня — для нас мотвація продовжувати справу.
На Правобережжі, особливо на Черкащині, широкого звучання набули перекази та легенди про гайдамацький рух. Легенда «Місто Сміла» є не тільки історико-топонімічною, а й водночас історико-героїчною, тобто сама географічна назва пов'язана з легендарного особою, подіями, що мали місце в житті народу.
Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби.