Молодим я пересвідчився, що вся ця легенда – чистісінька правда. Але вірять в неї тільки ті, хто, як я, бачив диво на власні очі.
Колись, там, де зараз тролейбуси бродять сновидами, як собаки, причеплені до дротів – колись ті вулиці були чистим полем, а на місці невеликого нічим не знаменитого району міста без назви було село.
Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який
розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку
означала перехід від земного існування до неземного, від стану
дівування чи парубкування — до одруження.
Тут, де зараз озеро, шуміло казна-коли багате місто, панував у якому Туган. Давні та безвольні були ті часи, не рідкими були січі і напади. І от — прокотився новий переполох. На землі сусіда князя Мендога посунуло невідоме воїнство. Закликає Мендог підтримки у славетного Тугана, і князь, відданий ратній обітниці, зігнавши сміливих ратників, рушає в дальню путь...
Давним-давно в незапам'ятні часи зійшлися у смертельному двобої велетенський змій-людожер і слов'янський богатир. Довго вони билися, чи ні, про це вже ніхто сьогодні не знає. Відомо тільки, що, перемігши Горинича, запряг його витязь у богатирський плуг та й погнав чистим полем. Тільки одну борозну зміг пропахати змій - надірвався, бідолашний. Ще й сьогодні могутнім валом здіймається той останній слід, залишений триголовим чудовиськом на землі Руській...
Дуже-дуже давно, коли ще не було Львова, тулилися - навколо цих гір села. Гори були вкриті лісами, де селяни знайшли надійне укриття від ворогів. І ось прийшов час біди - почали зникати люди. Не раз було, що людей, краде лютий лев. Він підстерігав свою жертву на одній з гір, де він мав свою печеру, а потім раптово пригав та вбивав одним ударом лапи. Потім спокійно волік в печеру і з'їдав свою жертву...
У 1615 році бургомістр Львова Мартін Кампіан вирішив будувати ратушну вежу. Тоді від видав дуже дивний указ, а звучав він саме так "Велю зібрати геть усіх картярів, дармоїдів, п’яниць, волоцюг та й усіх, хто в шинках дні свої губить"...
На початку ХVІІ століття видатний будівельник Павло Римлянин спорудив костел отців Бернардинів. Також від побудував високу фортецю оточену глибоким рвом, вона щільно прилягала до кам'яних мурів неподалік Галицької брами.
На 38-ми метровій вежі костелу щодня вибивав години дзиґар.
Упродовж декількох століть аж до останньої війни дзиґар вибивав години раніше на п’ять хвилин у порівнянні з іншими міськими дзиґарями.
В сиву давнину, в місцевості Львову, що зветься Клепарів стояла невеличка церква. Коло храму росли липи, дуби та явори. Тричі в день дзвонили дзвони, запрошуючи люд з околиць.
Та в 1695 році, в час коли орди татар напали на місто Лева, трапилося лихо. Світлого ранку в неділю, коли у храмі було чимало народу, татари увірвалися всередину. Злодії поневолювали молодих, грабували образи, церковне вбрання, хоругви та золото із скарбниці. Їх не могло зупинити - ні благання святих отців, ні гучний плач дітей, ні прокляття матерів. В той самий момент, коли татари оскверняли храм, увірвався неймовірний вихор, а заним шалений дощ...
Однією із найгарніших панянок міста Лева наприкінці XVI століття була Ганна Вовчківна. Багатьом кавалером судилося отримати відмову від гордої панянки і тільки двоє - Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні могли сподіватися на прихильність. Ось тільки вибрати одного з поміж двох кавалерів вона не могла. Й продовжувала Ганнуся тепло посміхатися їм обом.
Якщо ви відвідаєте львівську Ратушу то наглядач розповість вам про те що у різні часи тут бачили привид. Як розповідали він являвся опівночі у виді чорної труни, поволі летів сходами через залами і при цьому стогнав та скрипів. Луною розливалися стогнання по Ратуші, піднімаючись догори, де мешкала сім’я трубача. У забобонному страху, перелякано хрестилася нічна сторожа...
Для фінансової підтримки нашої діяльності ми маємо реквізити картки «Монобанк»: 5375411508730152 (Діброва В. А.). Оскільки ми є не комерційним проектом, а купкою ентузіастів, кожна гривня — для нас мотвація продовжувати справу.
